Skip to main content

Full text of "Danton"

See other formats


059423 



шШйіші-чгіїїйгііігІ^? 




Ргот їіКе Соїіесііоп 
о£ іЬе Іаііе 



ЛОНМ ЬиС2КІМ 



ГЗАПІЛЬНА^ 
БІБЛІОТЕКЛ 



РОМЕН РОЛЛЯН 
^ РЕВОЛЮЦІЙНА ДРАМА 

і ДАНТОН 



УКРАЇНСЬКА НАКЛАДНЯ 

ГОЛОВНІ склади: у^^&М 

ВЕйиИ«ГВ2/ЛЬВІВ/МЖМІРЕ6МДИ.(Сапа(Іа) ^^^ 



сл^хк-'іак-лві.у^к-'^я. 



Досі появилися оці кнпжки: 

1— 6а. Лепквй Б., Начерк історії української літератури 

(до нападів Татар). 1., нове ілюстроване видання. 

7. Левпцький-Нечуй їв., Запорожці. 

' 8. Ляфонтен Ж., Байки (в і образками). 

9—11. Карпенко -Карий, Суєта, нове видання. 

12—146. Крушельницький Антін, Іван Франко, поезія 
(Літерат^фні характеристики укр. письменників, І). 

16 — 16. Руданськин С, Співомовки (зі вступ. Лепкого). 

17. М. Вовчок, Девять братів і десята сестричка Галя. 

18—20. Ахеліс Тома, др.. Начерк соціольоґії. 

21. Мамін-Сибіряк Д. Н., Чутлива совість. 

22 — 23. Ніцше Фр., Так мовпв Заратустра. Часть І. 

24 — 25. Ніцше Фр., Так мовив Зарат5'стра. Часть П. 

26 — 27. Кміт Юрій, В затінку й на сонці оповідання. 

28 — 29а. Збірник народніх пісень і дум. 

ЗО— 33а. ЧайківськипЙ.,Всвсв.історіяІ,стар.вікп(зілюстр.). 

34. Кіплін/ Р., От собі казочки (з двома ілюстр.). 

35—36. Кіаліиґ Р., От собі сторійки (з трома ілюстр.). 

37. Бервзон Б., Новоженці, комедія в двох діях. 

38—39. Ніцше Фр., Так мовив Заратустра. Часть ПІ. 

40. Єзоп, БайЕВ. 

41 — 436. Барвінськяй В., Скошений цвіт, повість. 

44—47. Раковський їв. др., Психольоґія, І. 

48. Андреєв Л., Три оповідання. 

49—50. КарпенкО'Карий, Хазяїн, комедія. 

61. М. Вовчок, Сестра, Козачка, Чумак (оповідання). 

52. Бернзон Б., Понад сили, драма. 

53 — 56. Чайківський Й., Всесвітна історія П, серед, віки. 

57 — 59. НіцшеФр., Так мовив Заратустра. Часть ІУ (кінець). 

60. М. Вовчок, Від себе не втечеш (оповідання). 

61—62. Ібзен Г., Будівничий Сольнес, драма. 
63—64. Гоголь М., Тарас Бульба, повість (з ілюстр.). 

65. Руданськвй С, Цар-соловей, поема-казка. 

66. Молібр Ж. Б., Лікар-шуткар, жарт у 1 дії. 

67. Котляревський їв., Наталка Полтавка, укр. опера. 
68—72. Чайківський Й., Всесвітна історія ПІ, нововічна. 
73—74. Николишин Д., Розладде, драма. 
76. М. Вовчок, Кармелюк, Невільничка (оповідання). 
76 — 77. ГеновеФа, опов. (з образк.). 

78. Куліш П., Орпся, Дівоче серце. Січові гості. 

79. Кобилянська Ольга, Некультурна, новеля. 

80. Кобилянська Ольга, Уаїзе шбіапсбіідие. 
81—84. Франс Ан., На білих скалах, повість. 
85—80. Толстой, Л., Живий труп, драма. 
87—91. Барвівський О., Саомипи в мого життя, І. 

92. Яричевський С, Кпягипя Любов, драма. 

93. М. Вовчок, Соп, Одарка, Чари, Ледащиця. 
94 — 98. Лепкий Б., Начерк іст. україв. літер., книжка II. ^ 
99. М. Вовчок, Інститутка. з 



/ л 



РОМЕН РОЛЛЯН 

РЕВОЛЮЦІЙНА ДРАМА 

Д А НТ о Н 

г 

ЗА ДОЗВОЛОМ АВТОРА З ФРАНЦУЗЬКОГО ПЕРЕКЛАЛА 

ГАННА ЧИКАЛЕНКО 



УКРАЇНСЬКА НАКЛАДНЯ К 

ГОЛОВНІ СКЛАДИ: 




Українська Накладня 

с. а. о. 11. 

пЕЕ^IN \\' 02 

КигГіігвІепзІг. а:і 



Книгарня Науковог( 

Тов. ім Шевченка 

V ЛЬВОВІ 

Рииоі; 10 



ЛЯИПЦІҐ 



Ь'кгаіпзка Кпуііагпа 
і Хакіасіпа 
8.^0 Маім 8(г. 
\Уіііпіре^' іМап.(Сапа(Ііі) 



Друговано у друкариї К. Ґ. РЕДЕРА, тов. в обм. порукокі в ЛЯІІІІЦІҐУ. 






Дієві особи. 

Дантон — 85 років. — . Шекспірівський Ґарґантуа, 
/картовлнвий і ґрандіозний. Обличчя — мов морда в будь- 
доґа, голос — як у бика. Відкрите й похиле чоло^ ясно- 
сині очі, сміливий погляд, короткий і широкий ніс, го- 
рішня губа скалічена шрамом, важкі й сильні ш;елепи. 
Санґвінік, атлетичного складу. 

Робесп'єр— 36 років. — Середнього зросту, слабовитий. 
Шатен, темнозелені великі очі, нерухливий погляд, корот- 
козорий. Великі окуляри підійняті на чоло. Рівний, 
на кінці трохи кирпатий, ніс. Блідий, тонкі губи з при- 
зирливим виразом, не без привабливости. 

Каміль Демулен — 34 роки. — Карі, трохи зизі очі, 
довге чорне волосся. Бліде й жовчне обличчя, непра- 
вильне, за широке в висках. Вираз обличчя рухливий, 
фантастичний, привабливий і непевний, в ньому відби- 
ваються всі емоції, від чарівної усмішки до Гримаси. 
Вдачею дуже схожий на жінку: то плаче, то сміється, 
часом і те, і друге разом. Його загикування не потрібно 
передавати. Але мова його, рухи й обличчя завжди мають 
у собі щось непевне і протирічне. 

Сен-Жюст — 27 років. — Довге, біляве, напудроване 
волосся, сині очі. Овальне обличчя з подовгастим під- 
боррідям. Має вигляд молодого анґлійського аристократа, 
спокійного, з холодною й непорушною волею. Всередині 
— кипуча, фанатична віра. 

Герб де СешелЬ' — 34 років. — Гарний і елегантний. 
Останній у Конвенті представник манер і духа старого 
режиму. Іронія перемішана з приязною поблажливістю. 
Дуже миролюбний, добре володіє собою. 

Білльб-Варен — 38 років. — Високий, з широким і блі- 
дим обличчям. Перука з рудого волосся. Плечистий. 
Понурий, захоплений невідчіпними думками; пригні- 
чений утомою, часто .мов непритомний із вибуха.ми боже- 
вільної розпуки. 



Вадьє — 58 років.— «Ґасконський Вольтер.» Великий, 
костистий дід із горбатим носом, гострим підборіддям. 
густими бровами, тонкими, великими, міцно стуленими 
устами, жовтим обличчям. «Зігнутий удвоє, підводить 
часом сиву ' голову, щоб потихеньку собі кепкувати ; 
сміється сухо і пронизливо, але беззгучно.» 

Філіппо — 38 років. — Худий ; обличчя холодне іі 
суворе. Великі чорні очі, довгий ніс, рідкий і припле- 
сканий чуб; вигляд аскетичний, нестриманий. 

Фабр д'Еґлантін — 39 років. 

Генерал Вестерман — 43 роки. 

Фук'є - Тенвіль — прокурор. 

Герман — президент революційного трибуналу. 

Генерал Анріо. 

Люсіль Деіиулен — 22 роки. — Білява, невеличка, з 
чорними очима, кучеряви.м волоссям. Рухлива, мов чор- 
теня, вишкіряє зуби, мов кішка. 

Елеонора Дюпле — 25 років. — Велика, з спокійними 
очима, чистими, клясичними рисами обличчя. Під наз- 
верхньою холодністю часом проглядає чутлива дуіпа. 

Пані Дюпле. — 59 і)оків. 

Народ. 

У Парижі, березень - і;иітсііі. 1794 р. 



ДІЯ І. 

в К а м і л я Де .\[ у л єна. 

Міщанський сальон, прибраний у фантастичному смаку, 
де змішалися всі стилі. На стінах розпусні естампи 
X^■1II, в. На комині бюст античного фільософа. На столі 
модель Бастилії. В кутку кімнати — колиска дитини. 
Вікно відчинене. Сіре й сумне небо. Йде дощ. Каміль 
і Люсіль, із малою дитиною на руках, дивляться на 
вулицю. Філіппб ходить здовж і впоперек по кімнаті й 
кидає часом погляд у вікно. Герб-де-Сешель сидить 
у кріслі коло комина і слідкує за ними. Надворі гомін 
веселої юрби. 

Сцена І. 

Люсіль, Каміль, Герб, Філіппб. 
Люсіль (вихиляється в вікно). Осьде ВОНн! 

Осьде! Проходять у кінці вулиці! 

Каміль (кричить). Щасливої дороги, дядьку 
Дюшене!^) Не забудь своєї груби! 

Герб (тихо). Камілю, не показуйся, мііі 
друже ! 

Каміль. Іди, Герб, подивися на наших 
старих приятелів! Генерал кліобів Ронсен, і 
Венсен, якому забажалося твоєї голови, Філіппб; 



і Гебер,^) отой хвалько, що що-вечора збірався 
повечеряти моєю; і Прусак Кльооц, прекрасний 
Анахарзіс!') . . Остання подорож молодого 
Анахарзіса! . . Що тепер робитиме рід люд- 
ський без свого оратора! Ґільотині сьогодні 
робота. От де жнива! 

Люсіль (до дитини). Дивись, Горасе, дивись 
на тих пройдисвітів. А онде Хенерал Анріо на 
коні з шаблюкою, бачиш, серденько? 

Філіппо. Він занадто старається. Йому 
теж слід би бути на возі. 

Каміль. Мов свято яке: народ такий 
радісний. 

(На дворі кларінет грає жартовлпву мелодію. 
Юрба голосно сміється.) 

Каміль. Що це таке? 
Люсіль. Якийсь горбатий чоловічок 'коло 
воза грає на кляринеті! 

Каміль. А! Чудесна вигадка!^) 

(Сміються.) 

Каміль. Чому ти не йдеш, Герб? Хиба 
це тебе не цікавить? У тебе меланхолійний 
вигляд. Про ні,о ти думаєш? 

(Гомін на вулиці помалу віддаляється.) 

Герб. Я думаю, К'амілю. іцо Лиахарзисові 
тридцять вісім років, як тобі, (1>іліпи('>, а Вен- 
сенові — двадцять сім; він на шість років 
молодчий ніж ми з тобою, Демулене. 



— 9 — 

КамІЛЬ. Це правда. (Стає рантом поважний, 
відходить від вікна на середину кімнати, сто'^ть хвилину 
непорушно, сперши підборіддя на руку.) 

Люсіль (коло вікна). Дощ! О! Яка шкода! 
КамІЛЬ (Незадоволено). Одійди від вікна, 
Люсіль, на дворі холодно. Іди сюди. 

Люсіль (Зачиняв вікно і йде з дитиною до кім- 
нати наспівуючи): 

Дощ Іде, ДОЩ Іде, пастушко. 
Завертай біленькі овечки 
До кошари швидко! 

КамІЛЬ. Люсіль, Люсіль, яка ти недобра^ 
як можеш ти співати цю пісню? Я не можу 
чути її не згадавши, що той хто склав її, му- 
читься тепер у вязниці. 

Люсіль. Фабр? Правда! Наш бідний Еґ- 
лантін, такого хорого вони замкнули до Люк- 
сембургської тюрми. — Та! Його випустять. - 

Герб. Риг Ігорро ! Не дуже то! 

Люсіль. Що він каже, отой? Щось погане, 
я в тому певна! 

Філіппо. Сумне, занадто справедливе. 

Люсіль. Мовчить ви, віщі птахи! Фабра 
випустять, кажу вам. А ми-ж нащо? 

Герб. Сам Дантон не міг нічого зробити, 
щоб урятувати його. 

Люсіль. Авжеж! Може Дантон. Але як 
Каміль возьме своє перо та напише все, що в 



— 10 — 

нього на серці, то побачите, чи двері в тюр- 
мах не відчиняться самі собою! 

Герб. Для рсого? 

Люсіль. Для тиранів. 

Герб. О, ти нерозважна пастушко, як ти 
погано стережеш свої овечки! . . „Швидче до 
кошари" Прислухайся до своєї пісні. 

(Входить служниця, бере дитину :5 рук у Ліосіль 
і виносить її. Люсіль опівголоса розмовляє з нею, ви- 
ходить, вертається і весь час рухається під час цієї 
сцени, займається ріжними хатніми справами і тільки 
уривками бере участь в розмові.) 

Каміль. Люсілина правда: треба боротися. 
Ми повинні направляти Революцію, яку ми 
зробили. Голос цей ще не стратив своєї вла- 
ди над юрбою. Досить було сказати кілька 
слів і скажених послано на ґільотину. Ще 
ніколи не були ми такі сильні, використаймо-лс 
наш успіх: Люксембург не буде тяжче взяти 
за Бастилію. Ми звалили девять століть мо- 
нархії: ми дамо собі раду з комітетом падлюк, 
що мають свою владу тільки від нас. Вони 
насмілюються вживати її для того, щоб про- 
])іжуиати Конвент і Францію, мов топ густий ліс. 

Філіппб (Схвильовано ходючи). Злочинці! Як 
би ж вони задовольнялись тим, що вбивають! 
А то ні. Вони вигадали цю неймовірну баііку, 
цю 'Казку про жидів та німецьких банкирів, 
які ніби підкупили нашого друга, щоб демо- 
ралізувати Зібрання. Вони знають, що брешуть; 



— 11 — 

та совість у ніх буде нечиста, як що не об- 
паскудять свого ворога, нерше ніж ііого убити. 

Герб. У нас добродітельні вороги: це ж 
потіха знати, коли тобі відрубують голову, що 
це робиться во імя прінципів. 

Каміль. Франція ненавидить Тартюфів*). 
Різками педантів і киями Базиля!^) 

Філіппо. Я виконав свій обовязок: нехай 
кожен зробить свій! Я витяг на світло роз- 
бійників Західної Армії, Головний Штаб в 
Сомюрі. Я схопив за горло тих падлюк, ніщо 
не примусить мене випустити, хиба що голова 
впаде мені з плеч. Я не маю ілюзій: я знаю, 
що коштує напасти на генерала Росіньоля та 
його прихвоснів. Тепер саме Комітет збира- 
ється з силами для того, щоб мене краще 
звести з світу. Яку ще підлість шукають вони, 
щоб скласти на мою спину? Від одної думки 
про те, мене хапає пропасниця. Нехай ґільо- 
тинують мене, коли їм так хочеться, але нехай 
не зачипають моєї чести! 

Герб. Я, Філіппо, спокійніщий за тебе. 
Я вже знаю під яким приводом вони мене 
знищать. Я маю нещастя думати, що можна 
бути ворогом урядів Европейських держав, без 
того, щоб ненавидити всіх, хто не Француз. 
Я маю друзів закордоном; я не вважав пот- 
рібнім відректись від них, щоб задовольнити 
божевілля Білльо-Варена та таких самих хорих, 



— 12 — 

ЯК і він. До мене залізли, поламали замки в 
шуф лядах, викрали кілька листів, чисто пер- 
сональних — цього досить : я тепер беру участь 
у відомій змові, яка на кошти Пітта**) хоче 
повернути короля. 

Каміль. Чи ти певен у тому, що говориш? 

Герб. Цілком певен, Каміле. Моя голова 
ледве держиться. 

Каміль. Так утечи. 

Герб. Республіканцеві в цілому світі не- 
має куди втекти. Королі переслідують його, 
а Република пожирає. 

Каміль. У вас немає відваги. Ми й досі 
найпопулярніщі люде в републиці. 

Герб. Лафайєт також був популярним, і 
Песіон"), і Ролан*^). Сам Капет^) був популях> 
ним. Тиждень тому тоіі, що оце. саме проїз- 
див, був народнім кумиром. Хто може пиша- 
тись тим. що ця тварюка його любить? Хви- 
линами здається, що в її мутних очах можна 
схопити проблиски своєї власної думки. Чия 
совість не буває раз у життю заодно з совістю 
юрби? Та ця згода не може довго тревати: 
було б бояхевіллям намагатися її підтримувати. 
Мізок народу то є море, в ньому кишать пот- 
і'.ори і примари. 

Каміль. Самі слова! Ми надимаємо щоки, 
щоб вимовити слово «Народ» і вимовляємо 
його з смішною урочистістю, щоб Европа ві- 



- 18 ~~ 

рила в таємну силу, якої ми є знаряддям. Я 
знаю його, той народ : він працював для мене. 
Осел у байці каже: «Я не можу нести на собі 
два хомути», а йому іг на думку не спадає, 
що він може жадного на собі не мати. Скіль- 
ки нам того коштувало примусити народ до- 
вести нашу революцію до краю: він зробив її 
проти свого бажання. Ми були інженерами 
та машинистами цього величного руху; без 
нас він би з місця не рушив. Він зовсім не 
бажав Республіки: я його до того призвів. Я 
його переконав, що він хоче бути вільним, 
щоб навчити його шанувати волю, як діло 
рук своїх. Це вічний засоб направляти слабо- 
вільних. Переконай їх, що вони чогось хотять, 
чогось, про що вони і і не думали і вони 
справді захотять того, мов ті льви. 

Герб. Стережися. Каміле, ти дитина, ти 
гравшси вогнем. Ти думаєпі народ ішов за 
тобою тому, що ви йпіли до одної мети. Тепер 
він тебе перегнав. Не пробуй його спинити: 
не можна виривати у пса маслак, який він гризе. 

Каміль. Треба тільки кинути йому другий. 
А ну, хиба не прислухаються до мого «Ста- 
рого Корделера»?^") Хиба голос його не дохо- 
дить в саму глиб Республіки? 

Люсіль. Як би ви знали якиіі успіх мало 
останнє число! З усіх боків йому пипіуть: 
сльози, поцілунки, любовні признання . . 



14 



Що, як би я була заздрісна! . . . Його блага- 
ють рятувати край і надалі. 

Герб. А скільки з цих друзів прийде 
йому на поміч, як на нього нападуть? 

Каміль. Мені нікого не треба. Осьде мій 
каламарь! Осьде праща Давидова (показує на 
своє перо) тільки що звалила хвалька гільотіни, 
короля блазнів та забіяку. Я розбив люльку") 
дядькові Дюшенові, ту знамениту люльку, 
схожу на єрихонську трубу, якій досить було 
покадити тричі навколо чиєїсь доброї слави, 
як та добра слава падала сама собою! Звідси ви- 
летів удар, що вцілив нахабного страхополоха 
Голіата. Я підійняв проти нього тюкання його 
народу. Ти бачив оце тільки що навколо 
візка груби дядька Дюшена?^) Це мені спало 
на думку, щоб їх несли. Вигадка моя мала 
скажений успіх. 

Герб. Мені щось спало на думку. 

Каміль. Кажи що. 

Герб. Чи ти коли думав про смерть? 

Каміль. Про смерть? Ні, ні. я цього не 
люблю. Фе! Такиіі поганиіі дух! 

Герб. Ти ніколи не думав як боляче 
вмирати ? 

Люсіль. Яке страхіття! От так розмова! 

Герб. Ти добра, мила, лагідна дитина, 
а тим часом ти /К0])('Т0КИіі. укорстокиіі як ди- 



— 15 — 

Каміль (зворушено). Справді, ти думаєш я 
жорстокий ? 

Люсіль. Гляньте, у нього тепер сльози 
на очах! 

Каміль. Де правда, та людина страждала. 
Піт конання . . Серце йому стискалося від 
жаху в дожиданню, що життя от-от урветься . . 
Ох! Це повинно бути страшенно боляче! Який 
би він не був гідний призирства, а він страж- 
дав як і чесна людина, може п більше. Бід- 
ниіі Гебер! 

Люсіль (обіймаючи Каміля за шию). БІДНИЙ МІІІ 

«Булі-Була», чого тобі Ягуритись що там умре 
якийсь падлюка, що хотів тобі відтяти голову? 

Каміль (сердито). Авжеж! А чогож вони 
напалися на мене з такими негідними доко- 
рами! 81 ^иій аіга (Іепіе тс реііуегіі, іпиІШз 
иі; йеЬо риег! 

Люсіль (до Герб). А ви, посмійте ще раз 
сі;азати, піо мііі Каміль Яхорстокип! 

Герб. Певне, що посмію. Лк^бин хлопчина! 
Він моя\Є найбільш Яхорстокий з нас усих. 

Каміль. О! Пе каяіи цього, Герб, бо я 
ще повірю. 

Люсіль (до Геро. сварючись пальцем). СкаЯїІТЬ, 

що ТО неправда, а то я видряпаю вам очі. 

Герб. Ну добре, нехай то неправда: наіг- 
більпі жорстокі то є ви. 

Люсіль. Глар.я Богу! на це я пристаю. 



— 16 — 

Каміль. Те, що ти сказав, Герб, збенте- 
жило мене. Правда, я зробив стільки злого, 
а проте я не мав серця ні на кого. Я зробився 
прокурором «лихтаря». Я не знаю що то за 
диявольска задеракуватісь мене штовхає. То 
через мене Л'іірондини ^-) гниють в землі. Через 
мої обвинувачення Бріссо'-^) покотилося трид- 
цять молодих голов. Вони любили життя, як 
я його люблю; вони були сотворені для життя, 
для щастя, як і я. У них теж були лагідні, 
любі Люсілі. о, Люсіль! втікаймо, рятуймось 
від цієї крівавої праці, що так шкодить дру- 
гим, а може й нам самим. ІЦо як ми також . . 
Як ти також . . Як наш малий Горас! . . А! 
Чому мені не можна стати невідомим усім 
людям! Де тоіі і.уток, що сховає мене від 
людських очей з жінкою, дитиною та книж- 
і;ами?, 

Філіппо. Тебе закрутив ішхор, з якого 
і'.же не можна вийти. 

Герб. Та не примупіуіі його залишатись 
у цій боротьбі, він не для неї. 

Філіппо. 1]ін недавно сказав: треба вико- 
нати снііі обовязок. 

Герб (Вказуючи на Каміля, який обіймає Люсіль). 
Глянь на нього: чи не здається тобі, що обов- 
язком панюго Каміля бути щасливим? 

Каміль. ПравДа, я ніби покликаний бути 
щасливим. Бувають люде сотворені для того. 



— 17 — 

щоб страждати. Я маю огиду до страждання: 
я його зовсім не хочу. 

Люсіль. Може я стала на перешкоді тво- 
йому покликанню? 

Каміль. Моя Веста, мій добрий вовче, 
моя ти маленька Ларідон^^) ... Ти велика 
злочинниця. Ти зробила мене занадто щас- 
ливим. 

Люсіль. Подивіться на нього! Щей скар- 
житься ! 

Каміль. Бо, бачиш, я стратив через те 
всю силу й всю віру. 

Люсіль. Як так? 

Каміль. Колись я вірив, що душа без- 
смертна. Дивлючись на людське горе я собі 
думав: світ був би безглуздим, як би чеснота 
не діставала нагороди десь-инде. А тепер я 
щасливий, так цілковито щасливий, що боюся, 
чи не дістав я свою нагороду на землі. Отак 
я стратив свій доказ, що душа безсмертна. 

Герб. Постарайся його ніколи не віднайти. 

Каміль. Як просто бути щасливим! А 
так мало людей, що це уміють! 

Герб. Чим простіша річ, тим лекше людям 
її поминути. Кажуть ніби люде хотять бути 
нещасними, вони хотять цього непереможно: 
фараонів та Сезострисів, царів з ястребиними 
головами та кігтями тигрів, багаття Інквізіції, 
війни, яка нищить та руйнує, от що їм до 

■Дантоп. 2 



— 18 — 

смаку. Щоб чомусь повірили, навколо треба 
темряви, таємниці. Треба безглуздого страж- 
дання, щоб викликати до себе любов. А розум, 
терпимість, взаємна любов, щастя ... Фе! Це 
їх образити! 

Каміль. Тобі гірко. Треба творити людям 
добре мимо їх волі. 

Герб. Тепер за це цілий світ узявся, а 
путнього нічого не виходить. 

Каміль. Бідна Републіка! Що вони зро- 
били з тебе? ... О цвітучі ниви, помолоділа 
земле, повітря ваше стало лекпіим, світло яс- 
ніщим, відколи ясний розум, своїм свіжим по- 
дихом, прогнав з неба Франції понурі забобони 
та старих готичних святих . . Танки мблоді 
на муріжках, героічні війська, братні груди — 
бронзові мури, об які ламаються списи Европи . . 
радість краси, гармонійних форм, розмови під 
портиками, величні Панатенські свята, де 
проходять білорукі дівчата в білих туніках . . 
воля, життя, воля роскошів, перемога над усим 
негарним, нещирим, похмурим . . . і^епубліка 
Аспазії та прекрасного Алківіада, що з тебе 
зробилося? — ЧервониГг ковпак, брудна сороч- 
ка, хрипкиіі голос, невідчіпиі ідеі маніяка, 
педантична і)і;іі;а учителя з Аррасу!'^) 

Герб. Ти — атеиець, п;о попав до варварів, 

Г)і;ІЛІІІ серед скитів. Ти ЇХ НЄ ПЄрЄМІННІП. 

Каміль. Принаймні (чіробуїо. 



— 19 — 

Герб. Стратиш час, а може й життя. 

Каміль. Чого мені боятися? 

Герб. Стережися Робеспера. 

Каміль. Я знаю його змалку: Друг мав 
право все говорити. 

Герб. Неприємну правду лекпіе простити 
ворогові, ніж другові. 

Люсіль. Мовчіть! Він мусить бути вели- 
ким, мусить рятувати рідний краіг. — Хто 
инакпіе думає, не дістане моєї шоколади. 

Герб (осміхаючись). Я більш НІЧОГО НЄ кая^у. 

(Люсіль виходить.) 

Філіппб. Отже ти постановив розпочати 
акцію, Демулене? 

Каміль. Так. 

Філіппб. Ну, то розпочавши, не завішуй 
зброї. Не вагаючись зажени їм своє перо в 
бік. Найгірша небезпека — отака партизанська 
війна, як ти ведеш. Ти задовольняєшся тим, 
що підганяєш їх своїми пекучими стрілами: 
цим ти піддаєш їм проти себе сили, Ціляй 
у серце, як ш,о можеш: кінчай за одним разом! 

Герб. Друзі мої, я не погожуюсь на той 
напрям, який ви берете; та коли ви так по- 
становили, то припаіімні треба спробувати схи- 
лити на свій бік усі шанси. Отже, шіоб розпо- 
чати війну не досить (нехай Каміль мені виба- 
чить) — не досить пера Демулена. Народ не 
читає. Успіх «(утарого Корделєра» вас заслі- 



— 20 — 

плює; він до юрби не доходить: у нього цілком 
инша публіка. Ти це добре знаєш, Каміле; 
тим сам нарікав, що видавець продавав одно 
число по двадцять су; його купують аристо- 
крати, от як ми; народ знає лиш те, що про- 
мовці говорять йому про нього в клубах, а 
вони не за тебе. Кричи скільки хочеш і на- 
бивай собі голову базарними висловами, ти 
ніколи не станеш людиною з народу. Єсть 
єдиний тільки спосіб вплинути на нього: на- 
пустити на них Дантона. Тільки його грім 
може зворушити цей неповоротний людський 
хаос. Дантонові досить струснути своєю гри- 
вою, щоб підійняти форум. Але Дантон ле- 
дачий, дрімає, занедбує Париж, не виступає в 
в Конвенті. Ніхто не знає, що з ним зроби- 
лось. Хто ііого бачив останніми часами? Де 
він? Що він робить! 

(Входить Дантон -л Вестерманом.) 

Сцена 11. 

Ті Самі, Дантон, Вестерман. 

Дантон. Дантон бенкетує. Дантон гуляє 
з дівчатами. Дантон відпочиває від своєї 
праці при другій праці, мов той Геркулес! 

(Демулен іде Дантонові на зустріч і стискає сміючись 
йому руку. Вестерман з заклопотаним пиглядом зали- 
шається на боці.) 



— 21 — 

Каміль. Геркулес не кидає свого кия 
поки є потвори, яких треба вбивати. 

Дантон. Не говори про вбивання ! Це слово 
наводить на мене жах. Франція їсуриться від 
крови: з землі, мов з різниці, встає дух по- 
різаного мяса. Я оце переходив Сену, сонце 
сідало: Сена була червона, вона здавалося ко- 
тила хвилі людської крови. Коли наші річки 
будуть отак закаляні, де ми їх вимиємо, де ми 
помиємо свої руки? Досить крови! Заплоднюймо 
Републіку! Нехай приходять жнива і нові 
покоління у відмоложенім ріднііМ краю! Ко- 
хаймось і орімо наші ниви. 

Каміль. ^ Хай Бог пошле нам вільний час 
на то, Дантоне! На тебе покладаємо надію. 

Дантон. Чого ви хочете, хлопці! 

Філіппб. НДоб ти допоміг нам боротись! 

Дантон. Нащо я вам здався? Чому я 
завжди "все повинен робити? Ви всі однакові. 
Он і Вестерман. А він же чоловік, отой-о! 
Він воював; три, чи чотирі рази урятував бать- 
ківщину; перше ніж сідати до столу, він вам, 
для апетиту, переріже горло людині. І йому 
я теж мушу помагати! Чи треба, щоб я 
сів на коня і вимахував шаблею замісць нього ? 

Вестерман. Коли треба битись, то я нікому 
не відступлю свого місця. Виведи мене на поле, 
покажи військо, яке треба змести і побачиш чи 
я зумію це зробити. Але говорити, відповідати 



— 22 — 

на балаканину в Конвенті, росплутувати гидкі 
махинаціі тої сволочи в Комітеті, що хоче мене 
знищити — я цього не вмію. Мені в Парижі 
здається, що я пропав: вони мов та зграя 
собак, напали на мене ззаду, а мені заборонено 
поворухнутись; я мушу все терпіти і не смію 
нічого робити для своєї оборони. Невже ви 
допустите, щоб мене розірвали і не прийдете 
мені на поміч? Грім би тебе побив! Я ж за 
вас боровся, у нас одні ж і ті самі вороги. 
Моя справа є також вашою справою: твоя — 
Дантоне, твоя, — Філіппо, ти це добре знаєш ! 

Філіппб. Я знаю, Вестермане, якобини 
переслідують тебе своїми скаженими вигуками 
тому, що ти, так само, як і я, нападав на 
Росіньоля, Ронсена та всіх злочинців, які без- 
честять армію. Ми тебе не покинемо. 

Каміль (до Дантона). Треба братися за діло. 
Я даю своє перо, а Вестерман свою шаблю. 
Веди нас, Дантоне. Ти маєш досвід, знаєш 
юрбу, знаєш стратегію революцій: стань у нас 
на чолі, треба ще раз зробити Десяте Серпня. 

Дантон. Трохи згодом. 

Філіппб. Ти зходиш з арени, тебе забу- 
вають. Показуііся. ІЦо ти робиш цілими ти- 
жнями залізши в свою провінцію? 

Дантон. /І оПііімаю і)ідну землю, іцоб, як 
той Антей, набратися нової сили. 



23 



Філіппо. Ти шурсаєш нагоди, щоб вийти 
з бою. 

Дантон. Я не вмію брехати. — Це правда. 

Каміль. Що тобі сталось? 

Дантон. Мені осточортіли люде. Маю їх ^ 
ось поки! Готов блювати! 

Герб. Яіінкам, здається, ти даєш більше 
уваги. 

Дантон. Жінки, принаймні, мають п];ирість 
бути тим, чим вони, чим всі ми є: скотиною. 
Вони просто йдуть до задоволення своїх потреб, 
не дбають о те, щоб дурити себе, прикривати 
свої інстинкти покровом розуму, я ненавижу 
ліцемірство інтелігенції, оптимистичне ідіотство 
цих ідеалістів, цих диктаторів безсилля, які 
називають розпустою щирість законних потреб 
і удають, що роблять опір природі для того, 
щоб, під назвою чесноти, задовольнити своє 
черезмірне честолюбство і свій скаженини ін- 
стінкт до руйнування. О! Бути тільки ско- 
тиною! Доброю, чесною скотиною, що нічого 
іншого не хоче, як тільки любити других, аби 
лише ій дали місце на сонці! 

Каміль. То правда, нас розїдає лицемірство. 

Дантон. Найгірше з лицемірств, лице- 
мірство книжалу. Праведна гільотина! 

Філіппо. Ми знищили Капета для того, 
щоб Тайян, Фуше, Колб д'Ербоа відновили 
драгонади в Бордо та Ліоні! 



24 



Каміль. Ці маніяки заснували нову ре- 
лігію, світську та ще й примусову, яка доз- 
воляє проконсулам вішати, четвертувати і па- 
лити во імя чесноти. 

Дантон. Немає для держави більшої не- 
безпеки, як люди з прінціпами. Вони не 
дбають проте, п],об зробити добре, а тільки про 
те, щоб мати рацію; їх не зворушує ніяке 
страждання. Єдина мораль, єдина політика — 
це перевести свої ідеї. 

Герб (насмішкувато деклямує): 
Чесна людина має инші бажання! 
Має щастя тоді лиш, як полекшить 

страждання. 

ЛюСІЛЬ (входючн, підхоплює останні слово і, не 
думаючи, говорить далі): 

Піп-же про теє мало що дбає. 
Свого осла тільки знай поганяє, 
Йому й байдуже, чи малій тварині 
Дуже приємно його везти, чи ні. 
Герб. Одначе! Ну, ви знаєте своїх поетів! 
Люсіль. А шо-ж тут лихого? Кожен 
знає «Орлеанську дівчину». 

Дантон. Маеп] рацію, голубко Це моли- 
тої'.нпк чесних жінок. 

Герб. Чи ви коли деклямували її Робес- 
и'єрові? 

Люсіль. Боже мене борони! 



— 25 — 

Каміль. Чи ви бачили його, коли при 
ньому сказати щось скоромне? Но чолі ро- 
блятся великі зморшки і лізуть аж на череп; 
руки йому поскорчуються; скривиться мов та 
малиа, в якої болять зубн. 

Герб. Це в нього від батька. Це Руссо 
навчив його так ненавиднти Вольтера. 

Люсіль (не подумавши). Як! Він син Руссо? 

Герб (насмішкувато). А ВИ Й НЄ ЗНаЛИ? 

Дантон. Це все езуітство! Він більше 
зіпсований ніж инші. Коли хто ховається з 
тим, що любить радість життя, то вже немо- 
ральна людина. 

Філіппб. Можливо. Але як що Робесп'ер 
любить радісіь життя, то він це добре- ховає: 
і він має рацію, Дантоне. Ти то занадто по- 
казуєш. Ти готов пожертвувати маєтком за 
одну ніч в Пале-Рояль. 

Дантон. Хиба в маєтку щастя? 

Філіппб. А тим часом ти компромитуєш 
свою репутацію; опінія слідкує за твоїми кро- 
ками; а що скажуть нащадки, коли довіда- 
ються, що Дантон -на передодні рішучого бою 
за державу, тільки й думав про гульню? 

Дантон. Опінія — продажна жінка; на 
честь мені наплювати, а будуче — то смердю- 
ча яма. 

Філіппб. А чеснота, Дантоне. 



— 26 — 

Дантон. Піди спитай у моєї жінки, чи 
вона моєю задоволена? 

Філіппо. Ти сам того не думаєш, що ти 
говориш. Ти сам себе залюбки порочиш і 
граєш в руку свїм ворогам. 

Вестерман (який ледве себе стримував, вибухає). 
Усі ви балакуни й хвальки! Одні похваля- 
ються своєю чеснотою, другі — зіпсованістю. 
Ви тільки й умієте, що ляпати язиками. Па- 
ріж ваш — гніздо адвокатів та прокурорів. Вам 
загрон^уе ворог. Дантоне, хочеш ти наступати, 
чи ні? 

Дантон. Дайте мені спокій! Я стратив 
своє життя і спокій, щоб рятувати Републіку: 
вона не варта й одної години з тих, які я їй 
віддав тоді. Дантон купив право жити на- 
решті для себе. 

Каміль. Дантон не купив собі права бути 
Сієсом.^^) 

Дантон. Чи я сліпа коняка, засуджена 
крутити топчак, доки не здохну? 

Каміль. Ти кинувся на шлях, де з обох 
боків прірви. Тобі не можна вернутись. Треба 
йти. У тебе за спиною ворог: тільки ти спи- 
нишся, він скине тебе в прірву. Він уїке зді- 
ймає руку і заміряється на тебе. 

Дантон. Мені досить буде повернутись і 
показати свою пику, щ( б звалити їх з ніг, 

Вестерман. Ну так чого-ж ? 4ого-ж ти ждеш ? 



— 27 — 

Дантон. Згодом. 

Філіппо. Твої вороги ворушаться. Більб- 
Варен вигукує скажені слова проти тебе. 
Ваде жартує з того, що ти скоро впадеш. По 
Парижу вже ходила чутка про твій арешт. 

Дантон (знизуючи плечима). Дурниця ! Вони 
не посміють. 

Філіппо. Ти знаєш, ш,о Вадє казав! Я 
не хотів переказувати тобі цих паскудних слів. 
Ваде сказав про тебе: «Ми скоро його випо- 
трошимо, того нафаршованого коропа». 

Дантон (гримає). Вадье це говорив? Ну 
добре, скажи йому, тому падлюці, що я ззім 
йому мізок, я розчавчу йому череп. Коли я бояти- 
мусь за своє життя, я стану гірший за людоїда! 
(Піниться від злости.) 

Вестерман. Нарешті! . . Ходім! 

Дантон. Куди? 

Вестерман. До клубу, говорити, підіймати 
народ, скинути Комітети, звалити Робесп'єра. 

Дантон. Ні. 

Філіппо. Чому? 

Дантон. Пізніще. Я не хочу. 

Каміль. Ти погубиш себе, Дантоне! 

Вестерман. Мені спирає дух, коли я бачу, 
як страх перед ділом гнітить тут чесних людеіі. 
Яка диявольсьіса отрута тече в цьому повітрю, 
щоб такі люде, як ви, за день до гільотіни, 
стояли склавши руки і чекали, не сміючи по 



— 28 — 

ворухнутись, чи то, щоб боронитись, чи тікати? 
я більш не можу, я вас покину. Я виступлю 
сам. Піду до того Робесп'ера, якого ви всі так 
боїтесь: (бо ви його боїтесь, хоч і глузуєте з 
нього; ваша несміливість дає цьому пройдисвіту 
всю його силу). Я кину йому правду в вічі: 
він у перший раз побачить людину, пі,о робить 

йому опір. Я розіб'ю цей ідол! (бурно виходить). 

Філіппо. я піду з тобою, Вестермане. 

ДантОН (спокійно, трохи з призирством). І НІЧО- 

гісенько ВІН не розіб'є. Робесп'єр на нього 
подивиться, — оттак о, і край. Бідака! 

Філіппо. Дантоне! Дантоне! Де ти? Де 
велетень Революції? 

Дантон. Ви страхополохи. Нема чого 
боятись. 

Філіппо. (Виходить.) 

Герб (встав, бере капелюх і збирається йти). 

Каміль. Ти також ідеш. Герб? 

Герб. Каміле, ти зовсім не надаєшся до 
такої боротьби як хоче Вестерман: я це знаю. 
Отже вийди з неї зовсім. Нехай тебе забудуть. 
На що тобі говорити? 

Каміль П1,об заспокоїти мою совість. 

Герб (.мовчки знизує плечима, цілує руку Люсіль). 
ІІ1)()пі,айте, Люсіль. 

Люсіль. До побачення. 

Герб (осміхаючись). Хто ТЄ знае? 

Каміль. Куди ти йдеш? 



— 21:» 

Герб. На вулицю Сент-Оноре. 

Дантон. Також з візітою до Робесп'ера? 

Герб. Ні: мій звичайний прохід. Дивлюсь 
як проїздять повозки. 

Каміль. Я думав, що ти не любиш на те 
дивитись. 

Герб. Це щоб навчитись вмирати. 

(Виходить, за ним Люсіль.) 

Сцена Мі. 
Дантон, Демулен. 
Дантон (слідкуючи очима за Герб). БІДНИІІ, 

він турбується; він докоряє мені моєю апатією. 
І ти також, Каміле, ти маєш охоту лаяти мене, 
я це бачу в твоїх очах. А ну лишень, не 
женуйся, хлопче! Ти маєш хмене за страхо- 
полоха? Ти думаєш Дантон я^ертвує друзями 
і своєю славою для свого черева? 

Каміль. Дантоне, чому ти не хочеш? 

Дантон. Діти ви, Дантон не збудований 
по мірці других людей. Вулканичні прнстрасти 
палають в оцих грудях; та вони роблять з мене 
тільки те, що я хочу, щоб вони робили. Серце 
моє має безмежні бажання, почуття мої ревуть, 

мов ті ЛЬВИ; але СМИритель осьде о! (Показує 
на голову.) 

Каміль. Яка ж твоя думка? 



-- 80 — 

Дантон. Щадити рідний край. За всяку 
ціну врятувати його від наших злочинних чвар. 
Знаєш ти від чого гине Републіка? їй бракує 
середніх людей. Занадто багато розумних пі- 
клуються державою. Для одної нації занадто 
мати: Міра 66, Бріссб, Верньб, Мари, Дантона, 
Демулена, Робесп'ера. Одного з цих геніїв 
досить було б, п];об повести Републіку до пере- 
моги. А разом— вони пожирають один одного, 
а Франція спливає кровю від їх ненависти Я 
сам занадто брав участь в тому, хоч моє серце 
каже мені, що я ніколи не боровся проти 
француза, не будучи примушеним до того для 
оборони свого життя; і що, навіть, у захваті 
боротьби я робив усе, щоб урятувати своїх 
переможених ворогів, я не стану тепер, задля 
особистих інтересів, роспочинати боротьбу з 
найбільшим, слідом за мною, в Републіці чоло- 
віком. Ліс рідчае навколо нас, я не хочу 
винаселювати Републіку. — Я знаю Робесп'ера: 
я бачив, як він вийшов з землі, як ріс зо дня 
на день, своєю впертістю, своєю працьовитістю, 
своєю вірою в ідею: по мірі того росло й його 
честолюбство, брало гору над Національним 
Зібранням, над Францією. Одна ще тільки 
людина заступає йому сонце: моя популярність 
рівна його популярности і ііого хороблива ам- 
біція ві/і того страждає. К'ільки раз — я від- 
даю ііому цю справедлиність — иіп намагався 



— 31 — 

притлумити свої заздрісні, інстінкти. Але фа- 
тальність подій, його заздрість, дужча за розум, 
мої скажені вороги, що нацьковують його, все 
це веде нас до конфлікту. Який би не був 
з того наслідок, Републіка захитається до своїх 
основ. Ну добре! Нехай я дам приклад само- 
жертви. Нехай їіого честолвюство має спокій 
від мого! Я випив повну чарку цього гіркого- 
трунку, у мене й досі гірко від нього в роті. 
Нехай Робесп'єр допиває, коли хоче! Я ховаюсь 
у своє шатро. Я буду меньш злопамятним 
ніж Ахілес і терпеливо дожидатиму, пі;об він 
простяг мені руку. 

Каміль. Коли один з вас мусить посту- 
питись, то чому ти, а не він? 

ДантОН (знизавши плечима). Бо Я ОДИН на ТО 

і^да'ґнип. — (помовчавши) — І тому, ЩО я дужчий? 

Каміль. Проте, ти ненавидиш Робесп'єра. 

Дантон. Моє серце не знає ненависти. Я 
жовчі не маю, — не завдяки чесноті — я її не 
знаю — , але по моїй вдачі. 

Каміль. Чи тобі не страшно залишити 
поле своєму ворогові? 

Дантон. Гм! Я вивірив його силу: він 
міг би довести драму до четвертої дії. але 
розвязку безумовно спартачить. 

Каміль. А до того часу скільки зла вій 
може зробити! Твоя сила — це єдине, що стри- 
мує насильство і фанатичний теро]). А ні,о тн 



— 32 — 

робиш з своїми друзями? Покидаючи їх тій 
долі, яка їм загрожує? 

Дантон. Я служу їм краще склавши на 
деякий час свою владу. Тепер вони несуть 
кару за той страх, який я вселяю. Робесп'ер 
мене послухає, коли заздрість дозволить йому 
перевести дух. А у мене будуть вільніщі руки, 
коли я не буду вже представником партії, а 
людскости. Людей треба мати за дітей і вміти 
поступатись їм цяцьками на які вони зазіхають 
і тим запобігти тому, ш,об через свою дурну 
упертість вони не привели нас до руіни. 

Каміль. Ти занадто благородний. Такої 
самопожертви ніхто не зрозуміє. Робесп'ер не 
змоя^е повірити, що ти щиро йому поступаєшся: 
його недовірливий розум шукатиме і знайде 
Макіявеличні хитрощі. Стережися, щоб твої 
вороги не використали твого відречення, щоб 
нанести тобі смертельний удар. 

Дантон. Дантон не відрікався: він тим- 
часово виходить з бою, але стоїть весь час на 
поготові. Не бійся: я сам один дужчий за них 
усіх укупі, а таким людям як я не страшно, 
щоб їх забули: досить їм трохи помовчати, 
иі,об дати відчути велику порожнечу в світі, 
якої без них не можна заповнити. Я навіть 
служу своїй популярности, коли відхоїку трохи 
набік. Ніж сперечатися з ахеянами за владу, я 
подивлюся, як нона розчавить їхні немічні плечі 



33 



Каміль. Вони вжиють її проти першого 
тебе. Уся псарня Вадье кинеться на свою 
здобич. 

Дантон. Я не одному роспорю черево! Я 
звик битися з потворами. Малим я боровся з 
бугаями. Оцей розбитий ніс, оця розірвана 
губа, на цілій пиці це все сліди їхніх кріва- 
вих рогів. Здичалі свині, за якими я раз з 
галасом гнався через луг, скаженно вчепилися 
мені в живіт. Я не боюся тих Вадье. А до 
того -вони ще й боягузи. 

Каміль. А як вони всежтаки обісміляться ? 
ІЦоб піддати собі відваги вони оце покликали 
Сен-Жюста з армії; кажуть вони дожидають 
його повороту, щоб розпочати акцію. 

Дантон. Ну добре, як що вони доведуть 
мене до краю, нехай на них впаде відпові- 
дальність боротьби. У мене груба шкура і 
терпеливо зносить образи. Але вже як я на 
них кинусь, то не спинюся аж доки все не 
рознесу. Злиденні ! Та я їх за один раз ковтну ! 

Сцена IV. 
Ті самі. Робесп'єр, Люсіль. 

ЛЮСІЛЬ (входить поспішно, бігцем до ічаміля, пе- 
реляканим голосом). Робесп'єр! . . 

Робесп'єр (входить, холодний, спокійний гостро 
і швидко оглядав всіх, не робить жадних жестів). 

Дантон. З 



- 34 — 

КамІЛЬ (з ввічливою поспішністю і трохи іронич- 
но іде йому назустріч). А! Любий Максіміліяне, 
як до речі. Вже З годину ТИ керуєш, хоч 
неприсутній, нашою розмовою. 

Дантон (ніяково). Добридень, Робесп'ере. 

(Стоїть нерішучо, не знаючи, чи простягти йому руку, 
чи ні і жде, ш,об суперник почав першим. Робесп'ер 
не відповідає, холодно стискає руку Люсіль і Камілеві, 
коротко киває головою Дантонові і сідає. Каміль і Дантон 
стоять. ^Iюсіль весь час рухається.) 

Люсіль. Як мило з твого боку знайти 
серед своєї праці час нас відвідати! Сідай 
ближче до вогню. На дворі такий туман, п];о 
душу тобі виморолчуе. Як живеться твоїй 
любій господині, громадянці Дюпле, та моїй 
приятельці Елеонорі? 

Робесп'ер. Спасибі, Люсіль. — Каміле, мені 
треба з тобою поговорити, 

Люсіль. Може я вам заважаю? 

Робесп'ер. Ні, ти ні. 

Каміль (спиняючи Дантона, що робить рух, щоб 
вийти). Дантон поділяє всі наші думки. 

Робесп'ер. Так кажуть. Я вагався цьому 
вірити. 

Дантон. Тобі це не подобається. 

Робесп'ер. Моїке. 

Дантон. Що ж ти зробиш? Одному ти 
ніколи не зможеш запобігти: Дантона люблять. 

Робесп'ер. Любов — це банальне слово, ноно 
рідко коли буває правдою. 



— 35 - 

Дантон (зло). Кажуть, бувають люде, що 
зовсім її не знають. 

Робесп'єр (трохи помовчавши, холодно, з трохи 
нервовими рухами). Я ПрИШОВ не ДЛЯ ТОГО, ЩОб 

розмовляти про Дантоно'ві роспуства. — Каміле, 
не дивлячись на мої попередження, ти уперто 
звертаєш на стежку, на яку, тебе штовхають 
злі поради та твоя власна необдуманність. 
Твііі злочинний памфлет посіє розбрат по цілііі 
Франції. Ти тратиш свій розум на те, щоб 
захитати довірря до людей потрібних Републіці. 
Всі реакціонери озброюются твоїми сарказмами 
проти Революції. Вже віддавна я поборюю зне- 
нависть, яку ти викликаєш; я вже двічі вряту- 
вав тебе: завжди я тебе не рятуватиму. Дер- 
жава повстає проти змов бунтарів; я не маю 
жадної волі проти волі держави. 

Каміль (ображений і образливо). Не турбуйся 
і не думай стільки про мене. Твоя запопа- 
дливість зворушує мене, Максіміліяне, але мені 
нікого не треба: я сам умію боронитися і 
вмію ходити без поводу, 

Робесп'єр. Не супереч більше, легкодуше; 
легковажність твоя — це єдине, що тебе ви- 
правдує. 

Каміль. Я не хочу жадного виправдання. 
Я маю заслуги перед рідним краєм. Я бороню 
Републіку проти републіканців. Я говорив 
вільно, я сказав правду. Коли не можна всієї 



8Н 



Правди сказати, то Републіки більше немає. 
Републіка мусить мати зразком вітри, що дмуть 
над морскими хвилями: ТоИипі зей аіісіиііі. 
Хвилюють їх, але до гори не здіймають. 

Робесп'єр. Републіки немає, Демулене. 
Ми її робимо. Волею Волі не зробиш. Як 
Рим в тяжку хвилину, так і нація в небез-^. 
пеці скорилися диктатурі, н];об зламати пере- 
шкоди і бути переможною. Насмішкою було 
б заявляти, ш,о коли Европа і партійні чвари 
загрожують знип];ити назавжди Републіку, хтось 
має цраво все говорити, все робити і своїми 
словами і вчинками давати зброю в руки 
ворогів. 

Каміль. Яку ж зброю я їм дав? Я боро- 
нив що є найчистіщого на світі: братерство, 
святу рівність, лагідність законів, те гез засга 
шізег, цю повагу до нещастя, яку наказує наша 
висока конституція. Я навчав любити Волю. 
Я хотів, щоб перед очима народів засіяв про- 
менистий образ щастя. 

Робесп'єр. Щастя! От де зловіще слово, 
яким ви притягуєте до себе всіх егоістів і всіх 
ненаситних. Але ми пропонуємо людям щастя 
не перзеполітанське. але спартанське щастя. 
Щастя, це є чеснота. Але ви, ви зловживаєте 
цим святим виразом, щоб розбудити в низьких 
душах бажанн5і злочинного щастя в забуттю 
про других та насолоді роскошами. Такої 



— 37 — 

думки треба соромитися, вона скоро згасить 
полумя Революції! Нехай Франція навчиться 
страждати, нехай вона бачить насолоду в страж- 
данню за Волю, в пожертвованню своїм добро- 
бутом, своїм почуттям ради щастя цілого світу! 

КамІЛЬ (тоном ввічливої насмішки, що під кінець 

стає різким і гострим). Максіміліяне, слухаючи 
тебе, я пригадав собі один уступ з Платона: 
«Коли я чую, казав добрячий генерал Лахез, 
коли я чую як людина говорить добре про 
чесноту і коли це справжній санкюлот, гідний 
тих слів, які він говорить, то це для мене 
невимовна насолода; мені здається, що це 
єдиний музика, що творить досконалу гар- 
монію: бо всі його вчинки відповідають його 
словам, не тільки згідно якобинській і Же- 
невській моді, але згідно французькому тонові, 
що єдиний заслуговує назви републіканської 
гармонії. Коли до мене говорить така людина, 
він сповнює мене радістю і всякий подумає, 
що я скаженно люблю промови, так жадібно 
я слухаю його слова. Але той, хто виспівує 
чесноту, якої сам не дотримується, мене жор- 
стоко засмучує і чим краще він говорить, тим 
більше відвертає він мене від своєї музики » 

(Під кінець цієї промови Демулен повертається спиною 
до Робесп'вра, який встає без жестів і без слів, щоб 
ітти собі. Ліосіль, стурбована напрямом, який взяла 
розмова, не спускає очей з Робесп'ера, бере його за 
руку і пробує жартувати.) 



ЗЬ 



ЛЮСІЛЬ (вказуючи на Каміля). Цей ПОГаниЙ 

ХЛОПЧИСЬКО раз у раз сперечається. Як би ти 
знав до чого він мене часом доводить! Любий 
Максіміліяне, ви все однакові. Ви сперечаєтеся 
так само як в школі в Аррасі. 
(Робесп'ер, холодний, не відповідає і збирається йти.) 
ДантОН (змінивши тон підходить до Робесп'ера з 
щирою сердечністю). Робесп'ере, МИ ВСІ^ТрОЄ ВИННІ. 

Будьмо людьми, що слухаються тільки розуму 
І вміймо приносити наші кривди в жертву 
рідному краю. Я йду тобі назустріч і простя- 
гаю тобі руку. Вибач мені нетерпеливе слово. 

Робесп'ер. Дантонові здається, що досить 
одного слова, щоб загладити образу. Тому хто 
образив не тяжко забувати свої образи. 

Дантон. Я роззшіеться помиляюся, коли 
у своїх противників хочу бачити таку саму 
великодушність, як у мене самого. Але думка 
про Републіку мусить переважати: Републіка 
потрібує моєї енергії і твоїх чеснот. Коли моя 
енергія тебе відштовхує, думай про те, що твої 
чесноти викликають в мені огиду: отже ми 
квіти. Зроби так як я: заткни собі носа і 
рятуймо рідний край. 

Робесп'ер. Я зосім не думаю, щоб одна 
людина була потрібна Републіці. 

Дантон. Це слова всіх. заздрісних. З цією 
гарною думкою вони холостять націю і поз- 
бавляють її всього, що творить її силу. 



— 39 — 

Робесп'єр. Там немає сили, де немав 
довірря. 

Дантон. Ти мені не довіряєш? Ти віриш 
дурницям, які про мене оповідають, галюці- 
націям Білльб-Варена? Подивися на мене. 
Невже у мене обличчя лицеміра? Ненавидь 
мене, але не підозрівай мене! 

Робесп'єр. Людей судять по вчинкам; 

Дантон. Що ти можеш мені закинути? 

Робесп'єр. Ти тримаєш за одно з усіма 
партіями. 

Дантон. У мене братерська душа для 
всіх неп];асних. 

Робесп'єр. Вихвалюються тим, що не 
мають зненависти і справді не мають її до 
ворогів Републіку, але цим руйнують Репу- 
бліку. Милосерддя до ката, це — жорстокість 
до жертви. Ця лагідність примусила вже нас 
рівняти міста з землею; вона коштуватиме 
нам колись тридцять років горожанської війни. 

Дантон. Ти скрізь вбачаєш злочинство! 
Це божевілля. Ти хорий, лікуйся, але не при- 
мушуй здорових пити мікстуру. Републіка 
пожирає сама себе. Ще є час спинити цей 
безглуздий яшрстокий терор, що лютує у Франції. 
Але коли ти не поспішиш, коли ти не обед- 
наєшся з нами, то скоро сам не будеш в стані 
спинити його руйнуючої сили ; силкуватимешся 
надаремне: він тебе спалить разом з другими. 



40 



Нещасний, хіба ти не бачиш, що зо дня, коли 
Дантона не буде, удар вразить тебе першого? 
Я тебе ще захищаю від пожежі. 

Робесп'єр (відсовуючись від Дантона. холодно). 
Нехай мене палить! 

Каміль (тихо до Дантона). Ти забагато ска- 
зав, Дантоне; ти вразив його самолюбство. 

Дантон. Во імя рідного краю, Робесп'ере, 
того рідного краю, який ми однаково палко 
любимо і якому ми все віддали, даймо повну 
амністію всім друзям і ворогам, аби тільки 
вони любили Францію! Нехай ця любов змиє 
усі підозріння, всі помилки! Без неї немає 
чесноти. Як вона є — немає злочинства! 

Робесп'єр. Без чесноти, батьківщини немає! 

Дантон (наступаючи, загрожуюче). Ще раз 
прошу в тебе миру. Подумай, чого мені коштує 
йти тобі назустріч. Але я проковтну кожне 
пониження, коли воно на користь Републіці. 
Дай мені руку. Випусти Фабра, поверни 
Вестермана до армії, "захисти Герб і Філіппб 
проти скаженних! 

Робесп'єр, Я можу тільки боротися проти 
злочинства, а не керувати ним. 

Дантон (от-от вибухне, стримується). От ЖЄ ТИ 

і'.іііііп хочеш, Робесп'єре? Подумай гарненько. 

Робесп'єр (байдужий, повертається спиною до 

Дантона і звертається до Демулена). Іі'аміле, В 

останнє; припиниш свої напади на Іі'омітет? 



— 41 — 

Каміль. Нехай не заслуговує їх. 

Робесп'єр. Скорися, як і инші наказам нації. 

Каміль. Я представник нації: я маю право 
говорити за неї. 

Робесп'єр. Ти повинен подавати приклад 
послуху законам. 

Каміль. Ми занадто добре знаємо як 
закони робляться. Ми всі адвокати, прокурори, 
правники, Робесп'ере; ми знаємо що покри- 
вається величністю законів. Я б сміявся, дивлю- 
чись на нас укупі, як би не думав про сльози, 
які ллються через ту комедію, яку ми граємо. 
Люде задорого платять за нас. Чеснота сама 
не варта тої ціни, яку ми за неї вимагаємо, 
тим меньче варто її злочинство. 

Робесп'єр. Хто не має сили для того, щоб 
виконати своє завдання, не повинен брати його 
на себе. Хто ж узяв, повинен ітти мовчки 
наперед, аж поки не впаде під його тягарем. 

Каміль. Я готов приносити себе в жертву, 
але не других. 

Робесп'єр. Прощай, подумай за Герб. • 

Каміль. Чому ти згадуєш Герб? 

Робесп'єр. Герб арештували. 

Дантон, Каміль. Арештували? Він тільки 
що тут був! 

Робесн'єр. я знаю. 

Люсіль. Але що ж він іфобии? Максі- 
міліяне, в чому його провина? 



42 



Робесп'єр. Він переховував вигнанця. 

Каміль. Він виконував свій обовязок. 

Робесп'єр. Комітет виконав свій. 

Дамтон (вибухає). Паскудо! Ти мене прово- 
куєш! Ти оттак хочеш нас усіх перерізати, 
один по одному? Ти обрубуєш дубові най- 
більші гиляки, перше ніж узятись до стов- 
бура? . . Коріння моє іде вглиб землі, до 
самого серця французького народу. Вирвавши 
його ти зниш;иш Републіку. Як я впаду то 
роздавлю усіх вас, і гидкі пацюки, п];о гризуть 
мене, перші будуть жертвами. Моя довготер- 
пеливість піддає вам духу? Нечисть нахабно 
налазить на мене . . Цього вже досить. Лев 
обтруситься . . Та хиба ти не знаєш, мизерний, 
що як би я схотів, я б тебе роздушив паль- 
цями, мов ту вошу! Хай живе війна, коли ви 
її хочете! Запал минулих боів ударив мені в 
голову. Голос цей, що занадто довго мовчав 
почують знову, він знов кине народ в бій 
проти тиранів. 

Каміль. Ми поведемо напад на нові 
Тюйлері. «Старий Корделєр» засурмить до 
наступу. 

(Робесп'єр Ні- із.мигиукши оком прямує до дверей. 
Ліосіль, смертельно стурбована, не маючи сили розмо- 
вляти, зникає на хвилю в сусідню кімнату і носпіиіно 
вертаєтьтся з дитиною на руках і підносить її Робес- 
п'ерові.) 



— 43 — 

Люсіль. Максіміліяне! . . 
(Робесп'єр повертається, дивиться на малого Гораса, хви- 
линку вагається осміхається до нього, потім бере його й 
сідає. Цілує дитину, дивиться наЛюсіль інаКаміля. Потім, 
весь час мовчки, віддає дитину Люсіль і виходить не 
дивлячись ні на кого. Уся ця сцена відбувається дуже 
стримано, без жадного помітного зворушення, крім у 
Люсіль.) 

Сцена V. 

Каміль. Бідна Люсіль, ти занепокоїлась? 

Люсіль. О Каміле, Каміле, який ти нео- 
бережний ! 

Каміль. А тільки що ти сама мене під- 
бивала. 

Люсіль. А! Як я тепер жалкую! 

Каміль. Треба говорити те, що думаєш. 
А зрештою (знизує плечима)! Чи ба! Мені нема 
чого боятися: він мене любить, він мене завжди 
боронитиме! 

Люсіль. Мені, страшно. 

Каміль. Йому страшніще ніж нам: голос 
Дантона вже зробив своє. Він з тих людей, 
що люблять тільки тих, кого бояться. А ну 
лишень! Треба побачитись з нашими, поро- 
зумітися з ними. Не гаймо часу . . . Ходимо, 
Дантоне. 

Дантон (сидючи, розсіяно). Еге. Куди ходім? 

Каміль. До Філіппб, до Вестермана, щоб 
рятувати Герб. 



— 44 — 

Дантоп. Завтра, завтра. 
Каміль. Буде запізно 

ДанТОН (дуже сумно, дуже лагідно). ЛЮСІЛЬ, 

почитай мені що небудь, пограй мені, розваж 
мене. 

Люсіль. Що тобі таке? 

(Стаючи за ним схиляється йому на плече; він бере її 
руку і тулить до щоки.) 

Дантон. о Републіко! Самій себе нищити. 
Нищити працю рук своїх, нищити Републіку! 
Чи ми будемо переможцями, чи вони, хиба не 
все одно? Переможені і одні і другі! 

Каміль. Чи так, чи сяк, а ми переможці, 
увінчані славою! 

. Дантон (рішучо, встаючи). Ходім, І нехай 
цілий світ здрігнеться від гуку з яким впаде 
Републіка! . . 



ДІЯ II. 

Кімната Робесп'ера в родині Дюііле. Вікно. Двоє 
дверей. Голі, побілені стіни. Ліжко оріхового дерева 
;і синіми в білих квіточках заслонками. Дуже скромне 
бюрко. Кілька соломнних стільців. Полиці з книжками 
На вікні в шклянці кілька квіток. На авансцені посере- 
дені груба, з одного боку її стілець, з другого — осліп. 
Ліворуч двері до Дюпле. З вікна видко подвіря де 
працюють теслярі. Чути як робітники забивають цвяхи, 
гемблюють і пиляють. Робесп'ер сам. Сидить коло бюрка. 



^ 45 — 

Сцена І. 

Пані Дюплб, Робесп'ер. 

Пані Дюпле (відчиняє двері). Я тобі зава- 
жаю, Максіміліяне? 

Робесп'ер (привітно осміхаючись). Ні, громад- 
янко Дюпле. 

(Простягає їй руку.) 

Пані Дюпле. Все працюр.ш. Ти й не лягав 
цієї ночі. 

Робесп'ер. Я був у Комітеті. 

Пані Дюпле. Я чула як ти вернувся. Вяч^е 
було по третій годині. Але хиба ти не міг 
виспатись уранці? 

Робесп'ер. Я мало сплю ти це знаєш: я 
привчив своє тіло слухатися. 

Пані Дюпле. Ти обіцяв хмені не сидіти 
до пізна. Ти втомлюєшся і ще занедужаєш. 
Що ж тоді буде з нами? 

Робесп'ер. Мої милі друзі, вам же дове- 
деться таки призвичаюватися обходитися без 
мене. Я ж не ввесь час тут буду. 

Пані Дюпле. Як? ти хочеш від нас ітти? 

Робесп'ер (разом щире і підкреслюючи). Ні, 

але проте, я піду від вас швидче, ніж ви ду- 
маєте. 

Пані Дюпле. Дьго я тобі не дозволю: я 
збираюся підти першою, але я ще не поспіша- 
юся. 



4 (і 



РобеСП'єр (осміхающись). Я був би СПОКІЙ- 
ніщий, як би знав, що про мене меньче дбають. 

Пані Дюпле. Як? Тобі неприємно, що 
тебе люблять? 

Робесп'єр. Франції було б краще, як би 
вона меньче думала про Робеспера, а більше 
дбала про волю. 

Пані Дюпле. Воля і Робесп'єр — то одно. 

Робесп'єр. Оце мене й турбує. Я бою: ь 
за її здоровля. 

Пані Дюпле (підходить до вікна) ЯкиЙ ВОНИ 

здіймають галас на подвіррю! Я певна, що 
це стукотіння молотком та гемблем тобі зава- 
жає. Двадцять раз я просила Дюпле, щоб 
робітники не починали так рано працювати, 
щоб не будити тебе, як ти спиш; але він каже, 
що ти заборонив робити зміни. 

Робесп'єр. Його правда. Я відпочиваю 
від цієї розміреної діяльности навколо мене. 
Праця має добрий вплив і на инших, і на 
самого себе. Вона відсвіжує отруйне і убивче 
повітря після повних гарячкових думок ночей, 
в які ми примушені лшти. 

Пані Дюпле. Через яку саме працю ти 
сьогодня не спав? 

Робесп'єр. Не працю, а турботи. 

Пані Дюпле. У тебе заклопотаний вигляд, 
мов на передодні катастрофи. 

Робесп'єр. Так, катастрофи. 



Пані Дюпле. І ти не можеш її попередити? 

Робесп'єр. Далеко ні, я мушу її виконати. 

Пані Дюпле. Я не маю права тебе рос- 
питуватися: але сьогодня не треба журитись, 
уся оселя сьогодні святочно настроєна: Леба 
і Сен-Жюст повернулися цієї ночі з армії. 

Робесп'єр. Сен-Жюст повернувся? Тим 
краще: мені потрібна його воля. 

Пані Дюпле. Я забула тобі сказати: Там 
якийсь генерал хоче тебе бачити, генерал 
Вестерман. Він ще вдосвіта прийшов, та я не 
пустила його сюди. Він сказав що за годину 
повернеться. Пустити його? 

Робезп'єр. Не знаю. 

Пані Дюпле. Він уже довго чекав на 
дворі. Саме доп; ішов. 

Робесп'єр. Добре. 

Пані Дюпле. Ну п погода була сьогодня 
вночі! Я вернулась мокрісенька. 

Робесп'єр. Де ж ти була? 

Пані Дюпле. На базарі З півночі стояла 
в черзі. От штовхались! Й на хвилинку не 
можна було задрімати; одразу тебе спихали 
з твого місця. А як одкрили брами, то счи- 
нилися бійка. На щастя я вмію боронити 
свої права. Ну, я дістала чверть масла і 
троє яєць. 

Робесп'єр. Троє на цілу родину, — це не 
багато. 



._ 48 — 

Пані Дюпле. Елеонорі, Елизаветі і тобі — 
моїм трьом дітям. 

Робесп'єр. Добряча матусю Дюпле, і не 
думай, щоб я одняв у тебе шматок з рота. 

Пані Дюпле. Ти ж не відмовиш мені, я 
тільки для тебе туди й ходила. Ти хорови- 
тий, нездужаєш на живіт. Як би ти п],е хоч 
мнясо їв! Але ж ти забороняєш купувати. 

Робесп'єр. Мяса так мало. Нехай зоста- 
ється військовим та хворим. Ми видали наказ 
щоб був світський піст. Я й мої товариші 
повинні подавати приклад. 

Пані Дюпле. Не всі такі совісні, як ти. 

Робесп'єр. Я знаю; я бачив як деякі 
бенькетують серед загального лиха: мене це 
в я«ах кидає. Кожен з отаких бенкетів одій- 
має у батьківщини силу зо тридцяти її обо- 
ронців. 

Пані Дюпле. От лихо! Нема більше ні 
мяса, ні птиці, ані набілу. Городина вся йде 
для армії. А до того ще нічим палити. Сьо- 
годні, другу ніч Дюпле стояв у черзі коло 
баржі з вугіллям, оце повернувся з порожніми 
руками. А про дрова Нічого й думати, онаепі 
яку ціну заправили з мене за стос? — Чоти- 
ріста франків! -- Щастя що до весни вже- 
йдеться. П1,е один місяць і було б по нас. 
Відколи живу не зазнала такої лютої зіми. 



49 



Робесп*€р. Так, тобі тяжко прийшлося, вам 
усім, бідному жіноцтву, тяжко приходится але 
скільки у вас відваги ! Хоч признайся, що, не зва- 
жаючи на всі ці труднощі ви зазнали також і 
радости прикладати рук, усі, від найменьчого до 
найбільшого, до великої справи: цілого світу! 

Пані Дюпле. То правда, я щаслива. Щоб 
не прийшло тепер, а час, який ми перебу 
ваемо в оціх злиднях зостанеться найкращим 
у нашому життю: це не звичайні безглузді 
страждання, що ні до чого не доводять. Від 
кожного дня, що ми постимо, нація збогачу- 
ється. А як пишаємося тобою, Максіміліяне! 
Учора, перучи, я собі думала: яка я не на в 
бідна міщанка, яка не забезпечена на завтріш- 
ній день і як не тяжко мені розпочинати що- 
дня погоню за насушним хлібом, проте я 
працюю для добробуту рідного краю: праця 
моя не йде на даремне; кожне з моїх зусиль 
зараховується для перемоги і разом з вами я 
ііду на чолі людскости. 

(Робітники на подвіррю співають:) 

Куймо, рубаймо й пиляймо 

Держало до списа, до мушкета приклад. 

Сили усі прикладаймо, 

Оборонці Републіки, вам нічого не бракуватиме. 

Пані Дюпле (осміхаючись). ВонИ ТІЛЬКИ що 

скінчили замовлення для Північної Армії: хоч 
і на голодниіг живіт, а вонп собі щасливі. 

Даіпчіїї.- і 



— 50 -- 

Робесп'єр. Прекрасний народ! Як добре 
творити з тобою одно! Як подарувати тим, 
що намагаються засмітити це джерело само- 
відречення і саможертви? 
(Чути як Вестерман нетерпляче гукає на подвіррю.) 

Пані Дюпле. Це генерал ! Його бере не- 
терплячка. 

Робесп'єр. Скажи йому, щоб ішов сюди. 

(Пані Дюпле виходить. — Робесп'єр кидає погляд в дзер- 
кало. В один мент обличчя його міняється, стає твер- 
дим, непорушним, холодним.) 

Сцена 11. 
Робесп'єр, ВестеріУіан. 

Вестерман (входить бурхливо). Грім би тебе 
побив! Насилу! Вже зо дві години як я стов- 
бичу у тебе під дверима. Чорт! До тебе тяжче 
ввійти ніж до Вандейського міста . . 
(Робесп'єр заклавши руки за спину, непорушний з су- 
ворим обличчям, міцно стуленими устами дивиться 
Вестерманові просто ввічі. Вестерман на хвилину зби- 
тий з позіції, говорить далі:) 

Вестерман. Я думав ти не хочеш мене 
прийняти. Демулен мені казав, що мене не 
допустять. А я поклявся, що ввійду, хоч би 
мені довелося бомбардуввти з гармат твої 
двері . . . (сміється). Вибач мою військову од- 
вертІСТЬ. (Робесп'єр мовчить. Вестерманові все біль- 
ше і більше не по собі, але силкується надати собі не- 
примушений вигляд.) Хай йому чорт! Тебе до- 



— 51 — 

бре стережуть. Коло дверей на варті стоіть 
гарна дівчина; латає панчохи. Приступитись 
до тої панни не можна! Непідкупна, мов ти 
сам. Довелося б пройти не инакпіе як по її 
тілу. У ворожому краю це не було б уже так 

прикро . . . (примушено сміється, Робесп'ер мовчить, 
але нетерпеливо ворз'шить руками. Вестерман сідає, 
хоче умоститись. Робесп'ер стоїть. Вестерман встає). 
Ті дурні кажуть, що ти мені ворог. Я на це 
тільки знизую плечима. Чеснота, щоб була 
ворогом другій чесноті! Деж таки! Чи Арістід 
може бути ворогом Леонідові? Чи бастіони 
Републіки та вали батьківщини не для того 
зроблені, щоб спиратися один на одного? Такі 
люде, як ми з тобою, яким слава народнн 
стоїть понад усе, можуть же порозумітись, 

Правда-Ж? ... (^ростя^ае йому руку. Робесп'ер не 
відповідає і не вбрухаеться.) Ти не ХОЧЄШ нросТЯГ- 

ти мені руки? Грім би тебе вдарив! Так це 
правда! Ти мені ворог? Ти задумав мене 
звалити? Сто чортів! Як би я це був знав! . . 
Чи я блазень який, що ти лишаєш мене дві 
години чекати у себе на подвірю, що навіть 
не попросиш сісти у себе. в хаті, а примушуєш 
мене стояти і балакати і навіть не відповідаєш? 
Бий тебе сила Божа! 

(Тупає ногою об підлогу.) 

Робесп'ер (холодно). Генерале, ви заблуди- 
ли. Від Леонида до Дядька Дюніена добрий 

4' 



— 52 — 

шмат дороги. Ви шукаєте свої зразки в не- 
безпечному місці. 

Вестерман (не розуміючи). В якому місці? 

Робесп'єр. На пляцу Републіки.^^) 

Вестерман (цілком збитий з толку). Але ЩО 

Ж я, громадянине, нарешті зробив? В чому 
ти мене обвинувачуєш ? 

Робесп'єр. Комітет Громадської Безпеки 
вам то скаже. 

Вестерман. Я маю право на те, що б мене 
попередили. 

Робесп'єр. Питайтеся у свого сумління. 

Вестерман. Воно мені нічим не докоряв. 

Робесп'єр. Мені шкода тих. що не можуть 
вже чути голосу свого сумління. 

Вестерман (силкуючись бути спокійним але голос 
його тремтить від горя і гніву). Мене сумління ДО- 

коряе лиш за одне: що віддав своє життя 
невдячній батьківщині. От уже тридцять ро- 
ків як я Терплю ради неї всякі злидні. Десять 
раз урятував я її від ворожого нападу. Ніколи 
вона не визнавала моїх заслуг. Перший ліп- 
ніий ябедник на мене доносить: слухаються 
анонимних листів вояків, яких я покарав як 
боягузів; обвинувачують мене, загрожують мені, 
скидають мене з посади, а дурні, кретини, 
канальі ідуть наперед понад мене. Мені треба 
слухатися Росіньоля, дурного ювілера, який 
нічогісенько не тямить у військових справах, 



— 53 — 

а відзначається тільки своїми безглуздими 
вчинками і який за собою тільки те й має, 
що вийшов з багна та що за нього стоять 
якобини. Клебер, Дюбайє та Марсб нидіють 
на другорядних постах, а крамарь Ніор ко- 
мандує двома арміями! 

Робесп'єр. Републіка більше надає зна- 
чіння републіканським переконанням голови 
армії, ніж його військовим здібностям. 

Вестерман. Чи Републік'в надає значіння 
поразкам Росіньоля? 

Робесп'єр. Відповідальність за поразки 
падає зовсім не на Росіньоля, а на тих хто 
його оточує. Як що РСлебер, Дюбайє та Вестер- 
ман так пишаються своїми здібностями, нехай 
тими здібностями скористується генерал, якого 
призначив народ! 

Вестерман. То ви хочете позбавити нас 
слави наших вчинків? 

Робесп'єр. Так. 

Вестерман. Признайтесь: військова слава 
вас лякає, ви хочете її понизити? 

Робесп'єр. Так. 

Вестерман (ущіиливо). Вона стала впоперек 
адвокатському честолюбству ? 

Робесп'єр. Вона ображає розум, вона за- 
грожує Волі. Чим ви всі так пишаєтесь? Ви 



54- 



робите ТІЛЬКИ свій обовязок. Ви важите своїм 
життям? Ми всі тут важимо своїми головами 
в цій страшній грі, яку ми ведемо проти дес- 
потизму. Чим ви заслуговуєте більше, важучи 
життям, ніж ми? Ми всі завзялися або пере- 
могти, або ^вмерти. Ви. так само як і ми — 
знаряддя Революції, сокира, яка серед ворогів 
має прокласти шлях Републиці. Це страшне 
завдання, яке треба взяти на себе без страху 
але й без гордощів. Вам нема чого вели- 
чатися вашими гарматами більше, ніж нам 
ґільотиною. 

Вестерман. Ти зневажаєш величність віііни. 

Робесп'єр. Величність може мати тільки 
чеснота. Де б вона не була: у війську, серед 
робітників, законодавців, Републіка її поважає. 
Але злочинці нехай тремтять! Ніщо не обо- 
ронить їх від ударів, ні ранги, ні шаблі. 

Вестерман. Це ти мені загрожуєш? 

Робесп'єр. Я нікого не називаю. Горе 
тому, хто сам на себе накликає. 

Вестерман. Грім би тебе вдарив! (Робить за- 
г])0жуючиІ1 рух. Робесп'вр не ворушиться. Вестерман 
увесь тремтить і повертається до виходу непевними 

кроками.) Стережися Сулла! У мене міцніша 
голова ніж у Кюстіна. в ще люде, які не 
бояться тиранії. Я піду до Дантона. (Нати- 
каеться па гтіну іісіішг ніж попасти у двері і виходить 
з грюком.) 



^ 55 — 

Сцена III. 
Робесп'єр, Елеонора Дюпле. 
Елеонора (ВИХОДИТЬ з дверей ди помешкання 

Дюпле). Нарешті! Пішов! О, Максіміліяне, як 
я хвилювалася поки він тут був! 

Робесп'єр (лагідно осміхаючись). Люба Елео- 
норо, ви підслухали? 

Елеонора. Голос цього чоловіка налякав 
мене; я не могла втриматись, щоб не прийти; 
я була отут, в матусіній кімнаті. 

Робесп'єр. Що ж ви могли зробити, як 
би у нього були лихі наміри? 

Елеонора (ніяково). Я не знаю. 

Робесп'єр (бере її за руку, яку вона сховала 
за спиною). 'Що ЦЄ таке! 

Елеонора (червоніючи). Пистоль. Філій зали- 
шив його цієї ночі на столі, як вернувся додому. 

Робесп'єр (бере у неї пистоль і держить її руку 

в своїх). Ні, ні, ці руки не повинні бруднитися 
від дотику смертоубійчих знарядь! Навіть 
ш;об урятувати моє життя, вони не повинні 
проливати кров. Нехай лишиться на світі 
принаймні дві дружніх руки, дві невинних 
руки, щоб очистити світ і серце Робесп'єра від 
їхньої крівавої долі,— як справа буде довершена. 
Елеонора. Нащо так важити собою? Ви 
провокували цього чоловіка, а про нього ка- 
жуть, що він такий жорстокий. 



— 56 — 

Робесп'єр. я зовсім не боюся рубак. Як 
тільки їх вивести з бою, сила їх стає порож- 
нім грюком; у них тремтять коліна, коли вони 
стають перед цією, новою для них силою, якої 
їхня криця ніколи не зустрічала в бою, перед 
Законом. 

Елеонора. Громадянин Фуше також при- 
ходив; але його не пустили, так як ви веліли. 

Робесп'єр. Мої двері назавжди зачинені 
тому, хто обезчестив величність Терору погро- 
мами в Ліоні. 

Елеонора. Він не хотів ітти, плакав. 

Робесп'єр (твердо). Крокоділ також плаче. 

Елеонора. Він пішов до вашої сестри 
просити, щоб заступилася за нього. 

Робесп'єр (влраз його раптом міняється, збенте- 
жено, злякано). О, Боже, це Ж вона прийде! . . 
Поганець запевнив її. що закохався в неї; 
вона не має до нього найменьчої поваги, але 
увага чоловіків, байдуже яких саме, завше 
зворушує жінку. Вона буде його боронити. 
Ради Бога не пускайте її! Скажіть їй, що я 
занятий, що я нікого не можу бачити. 

Елеонора (осміхаючись). Вам не страшні всі 
тирани Еврони, а сестри своєї ви боїтеся. 

Робесп'єр (осміхаючись). Вона добра жінка, 
вона мене любить. Але як вона мені обридає! 
її безконечні заздрощі, оті сцени, що вона 
кождої хвилини робить! У мене голова обер- 



том іде. Мені здається я готов усе зробити, 
аби тільки вона замовчала. 

Елеонора. Заспокойтесь, мама знає і не 
пустить її. 

Робесп'єр. Вірні мої друзі! Як ви дбаєте 
про мій спокій! 

Елеонора. Ми за те відповідаємо перед 
народом. 

Робесп'єр. Як мені добре у вашій хаті! 
Який спокій відчуває тут моя душа! Це не 
еґоістичний затишок, далеко від зовнішніх 
бурь. Двері настіж відчинені турботам про 
батьківщину але на порозі цієї хати вони набіра- 
ють якогось, я не знаю, поважного відтінку. Тут 
маєш мужність зустріти свою долю не схиля- 
ючи голови, глянути їй просто ввічі. я ш,е ні 
разу не переступив цей поріг без того, ш,об на 
мене не дихнуло миром і надією від цього 
повітря на подвіррю, цього духу розпиляного 
дерева. Чесне обличч Дюпле, сердечний голос 
вашої матері, ваша рука, Елеоноро, яку ви 
мов рідна сестра, простягаєте мені, стільки 
щирої приязні дають мені почуття найдорожче, 
найрідче, почуття якОго мені бракує і якого 
мені так потрібно! 

Елеонора. Якого? 

Робесп'єр. Почуття довірря. 

Елеонора. Ви кому небудь не довіряєте? 



58 



Робесп'єр. я не довіряю всім людям, я 
читаю брехню в очах, я бачу хитрість, яка 
притаїлася під запевненнями в щирости. їхні 
очі, уста їхні, стискання рук, уся істота їхня 
бреше. Підозріння отруює всі мої думки. Мене 
природа наділила найніжніщими почуваннями. 
Я люблю людей, я хотів би їм вірити. Але як 
ще їм вірити, коли, так як я, що дня бачиш, 
як вони по десять раз ламають присягу, про- 
даються, продають своїх, продають своє військо, 
свою, батьківщину ради страху, ради често 
любства, з розпусти, зі злости? Я бачив як 
зрадив Мірабб, як зрадили Лафайєт, Дюмур'е, 
Кюстин, король, аристократи, Лхірондини, гебер- 
тісти. Військо продалоб двадцять раз рідний 
край, як би не відчувало ввесь час за спиною 
тінь ґільотіни. Три чверти Конвенту роблять 
змову проти Конвенту. Розпуста відчуває 
обмеження героічної дісціпліни, яку накладає 
на неї Революція. Вони не сміють просто 
напасти на чесноту, а ховаются під машкарою 
жалощів, милосерддя, щоб одурити громадську 
опінію, зворушити її і, на користь злочинцям, 
нацькувати її на патріотів. Я поздираю з них 
личини, я ^примушу Загальне Зібрання Кон- 
венту побачити, що під ними ховається гидке 
обличчя зради. Я примушу потайних співу- 
часників зрадників разом, зо мною засудити 
їх, або загинути з ними; Републіка матиме 



59 



перемогу. Але серед якої руіни, Господи! 
Злочинство — то гідра. З кожної краплі крони, 
що падає, повстають нові потвори. Найкращі 
люде; один одному піддаються зраді. Поза- 
вчора Філіппо; вчора Дантон, сьогодня Демулен. . 
Демулен, мій друг дитинства, мій брат! . . Хто 
буде зрадником завтра? 

Елеонора. Невже це можливо? Стільки 
зрад! І ви маєте докази? 

Робесп'єр. Маю, і більше ніж докази: 
маю моральне переконання, цей невгасимий 
світоч, якиіі мені ніколи не зраджує. 

Елеонора. Ні, ви не можете помилятися: 
ви все знаєте, ви читаєте в серцях. Горенько! 
Невже вони всі зрадники? 

Робесп'єр. Є чотирі, чи пять чоловік, 
яких я поважаю: чесний Кутон, він не відчу- 
ває своїх страждань, а думає тільки про страж- 
дання цілого світу, лагідний і скромний Лебй; 
мій брат, він має благородну душу, але занадто 
любить утіхи: двоє дітей і вмираючий. 

Елеонора. А Сен-Жюст? 

Робесп'єр. Того я боюся. Сен-Жюст, то 
живий меч Републіки, невмолима зброя, яка 
й мене, разом з другими, принесе в жертву 
своєму залізному закону. — Решта ж — зрад- 
ники . . їм заважає моє ясновидження, любав 
народу викликає у них заздрість, вони все 
роблять, щоб зробити мене ненависним. Про- 



— 60 — 

консули Марселю та Ліону покривають свої 
жорстокости імям Робесп'ера. Контр-революція 
ховається під личиною терору. Як що я 
хоч на хвилину знесилюся, то я пропайТ" про- 
пала і Републіка. Кутон — хворий, Леба і мій 
брат — двоє легкодухів. Сен-Жюст далеко, він 
приборкує армії. А я один посеред цих зрад- 
ників, що оточують мене і стараються напасти 
на мене ззаду. Вони мене вб'ють, Елеоноро. 
Елеонора (беручи його за руку, з молодечим пори- 
вом). Як що ви вмрете, то вмрете не одні. 

РобеСП'єр (дивиться з ніжностю на неї. Вона 

червоніє). Люба Елеоноро, ні, ви не умрете. Я 
дужчий за своїх полохливих ворогів. І правда 
зо мною. 

Елеонора. А! Яка журба сушить вас, коли 
ви повинні бути таким щасливим: ви ж пра- 
цюєте для загального добра! Яке життя не- 
справедливе! 

Робесп'єр. Я вас засмутив. Мені не треба 
було захитувати ваше довірря до життя. 
Вибачте. 

Елеонора. Не шкодуйте нічого. Я горда 
нашим довіррям. Цілу ніч я думала про ті 
сторінки Руссо, які ви нам читали вчора. 
Вони чудово колисали, мою душу. Мені вчу- 
вався ваш голос і ті ніжні слова . . О! Я 
знаю їх напамять. 



— 61 — 

РобеСП*€р (з ніжною, трохи меланхолійною ус- 
мішкою, трохи бундючно, проте щиро). «Сполучення 

сердець надає журбі щось ніжне і зворушливе, 
чого н« мають задоволені істоти; дружба умисне 
послана нещасним, щоб полекшити їхнє горе 
та потішити їхні страждання . .» (Елеонора, яку 
Робесп"ер держить за руку, мовчить осміхаючись і чер- 

вонір..) Ви нічого не кажете? 

Елеонора. «Чи можуть слова, якими обмі- 
нюєшся з другом, бути варті того, що відчу- 
ваєш коло нього?» 

Пані Дюпле (знадвору). Максіміліяне. Сен- 

ЛчЮСТ прийшов. (Елеонора втікає..) 

Сцена IV. 

Робесп'єр, Сен-Жюст. 

Сен-Жюст входить спокійно. Робесп'єр іде йому па 
зустріч. Стискають один одному руки, ніби зустрі- 
чаються по кількох годинах ро.злуки. 

Сен-Жюст. Добридень. 

Робесп'єр. Здоров, Сен-Л'іЮСТе. (Сідають.) 
Сен-Жюст (дивиться, споісійно). Я раДНІІ 

тебе бачити. 

Робесп'єр. Лебй нам писав, що ледве не 
сталося так, що ми б тебе ніколи більше не 
побачили. 

Сен-Жюст. Так. (Помовчавши.) Нам треба 

зброї; в армії немає рушниць. 



— 62 — 

Робесп'єр. Коло того працюють — цілий 
Паріж тим занятий. Церкви повернено на 
кузні. Всяку инпіу працю припинено. Прохо- 
дючи ти міг бачити, як теслярі Дюпле роблять 
приклади до рушниць. Годинникарі роблять 
замки; на мійських майданах дзвенять молоти 
на ковадлах. 

Сен-Жюст (помовчавши). Харчів немає. Цілі 
дівізії не мають фуражу. Часу мало, похід 
розпочнеться найпізніще за три тижні; треба, 
щоб з усієї Франції кров прилила на північ. 

Робесп'єр. Дано накази. Франція постує, 
щоб військо мало що їсти. 

Сен-Жюст. Як тільки я вам не буду 
більше потрібний своїми порадами, пустіть 
мене назад. Перші зутичкн будуть рішучими. 
Треба напружити всі пружини акції. 

Робесп'єр. Чи тебе таке життя ц^ нищить? 

Сен-Жюст (Щиро, палко, зконцентровано, без 
жадни.х жестів). ВоНО ДаЄ МЄНІ ВІДПОЧИНОК ВІД 

порожніх суперечок. Діло і думка ідуть одно 
за ОДНИМ, як за блискавкою грім. Кожне 
зусилля волі зараз же записується у вічність 
людскою кровю та долею цілого світу . . . Ве- 
личне завдання! Серце мліє! . . Вночі, в 
снігах, на передових лініях армії, на сумних 
просторах фламандської рівнини, під безмеж- 
ним холодним небом, я відчуваю як радісний 
трепіт пробігає мені по тілу і кров хвилями 



— 63 — 

приливає мені до серця. Самі-самісенькі, за- 
гублені серед всесвітньої темряви, оточені воро- 
гами, . одною ногою в могилі, стоїмо ми, одні 
в цілій Европі, на сторожі коло Розуму, Живого 
Світочу. Кожною нашою постановою ми міняємо 
долю світу. Ми наново творимо Людину. 

Робесп'єр. Щасливий той, кого немічне 
тіло не приковує тут далеко від діла! 

Сен-Жюст. Хто ж більше робить діла ніж 
ти? Воля світу — в Парижі. 

Робесп'єр. Тут, борючись проти зла почу- 
ваєш себе заплямованим. Брудниш себе ми- 
моволі. Признаюсь, коли я бачу, як потік 
Революції котить намул злочинств всуміш з 
чеснотою, я боюся бути навіки заплямованим 
в очах нащадків ганебним сусідством з зло- 
чинними людьми. 

Сен-Жюст. Між ними і собою постав сокиру. 
До бруду можна торкатися тільки залізом. 

Робесп'єр. Розпуста обхоплює все. Людей, 
на яких я найбільше рахував. Старих друзів. 

Сен-Жюст. Жадних друзів! Рідний край 
понад усе. 

Робесп'єр. Дантон загрожує. Дантон став 
непевним. Він розливається палкими і образ- 
ливими словами. Оточує себе інтрігантами 
роспусниками, зруйнованими фінансістами, 
скиненими з посад офіцерами. Ріжні неза- 
доволені групуються навколо нього. 



64 



Сен-Жюст. Дантон повинен зникнути! 

Робесп'єр. Дантон був републіканцем. Він 
любив рідний край Він може його ще любить. 

Сен-Жюст. Той не любить рідного краю, 
хто не віддає йому пошани суворістю свого 
життя. Той не републіканець, хто має хиби 
аристократії і керується її приписами. Я не- 
навижу Катіліну: його цінічне серце, його 
боязький розум, його негідна політика, що 
хитається між партіями, щоб усіма користу- 
ватись, принижує Републіку. Дантона треба 
звалити! 

Робесп'єр. Падаючи він потягне за собою 
необережного Демулена. 

Сен-Жюст. Отого безсоромного балакуна, 
для якого нещастя рідного краю тільки матеріял 
для ефектного стилю, отого блискучого, по- 
рожнього розуму, що для антитези приніс би 
в жертву свободу! 

Робесп'єр. Він дитина, яку дурять прия- 
телі та його власний нахил до дотепу. 

Сен-Жюст. Дотеп є також злочинством 
коли Франція в небезпеці. Нещастя рідного 
краю накладають на всю державу сумний і 

релігійний відтінок. Я не довіряю тим, Х'ІО 

смієть(;я. 

Робесп'єр. Я люблю Демулена. 

Сен-Жюст. Я тебе люблю. Як би ти сам 
став злочинцем, я б тебе обі^ииувачував. 



— 65 — 

Робесп'єр (з ніяковістю відсувається; помовча- 
вши знов наближається). Спасибі. — Ти щасливий; 
ти ніколи не вагаєшся. Ніщо в тобі не пере- 
важає твоєї ненависти до зла. 

Сен-Жюст. Я бачив зло більш зблизьку 
ніж ти. 

Робесп'єр. Де-ж? 

Сен-Жюст. В собі. 

Робесп'єр (здивовано). В СОбІ ? Та ТВОЄ 

ціле ЖИТТЯ є зразок самовідречення та 
подвигу ! 

Сен-Жюст. Ти не знаєш. 

Робесп'єр (недовір.ливо). Якісь гріхи моло- 
дости ? 

Сен-Жюст (понуро), я був на краю прірви; 
на дні її я бачив злочинство, готове проковт- 
нути мене. У того часу я поклявся зниш,ити 
його в світі, так само як і в собі. 

Робесп'єр. Я часом знесилююсь в цій 
боротьбі. Ворогів занадто багато. Чи зможемо 
ми перетворити людскість? Чи забезпечимо 
панування нашим мріям? 

Сен-Жюст. В той день, коли я пере- 
конаюсь, ш;о це неможливо виконати, я заколю 
себе кин жалом. 

Елеонора (відчиняючи двері, тихо). ВІЛЛЬО- 

Варен і Вадьє. 

Лантои. 5 



66 



Сцена V. 

Білльб-Варен, нахиливгаи голову, понурий, знесилений 
від утоми, погляд трохи дикий. Вадьє, затиснені уста, 
насмішкуватий, жовчний. — Робесп'ер і Сен-Жюст під- 
водяться, дуже холодно вітаються, киваючи головами, 
коротко і сухо, не простягаючи рук. 

Білльб. Привіт і братерство! 

Вадьє (побачивши Сен-Жюст). Сен-Жюст . . . 
Ну, то справа піде на лад. Ми наздоженемо 
втрачений час. (Білльб-Варен і Ваде сідають без 
церемоній. Сен-Жюст прохожуеться. Робеспер стоїть 
спершись на вікно. Мовчанка.) 

Білльб. Ґільотіно, ти занадто довго че- 
кала. Робесп'ере нам загрожує небепека. Коли 
Дантон житиме ще ?автра на світі, Во.яя 
пропала. 

Робесп'ер. Якісь новини? 

Білльб (папери в руках). ПОДИВИСЯ, ЗраДНИК 

не вгамувався. 

Робесп'ер. Хто? 

Вадьє. Твій друг, Максіміліяне, Каміль, 
любий Каміль. 

Робесп'ер. Він знов щось написав? 

Білльб. Тільки що захопили цю коректу. 
Читай. 

Вадьє (потираючи руки). Сьомє ЧИСЛО «Старого 
Корделера» Продовження . «Вірую» добрячого 
апостола. 



67 



Робесп'єр. Скажений! Чи він таки не 
замовчить? 

БІЛЛЬб(захопленний своєю невідчепною думкою). 
Ґільотіна ! 

Сен-ЖюСТ (читаючи з Робесп'ером). Це ПОВІЯ. 

Він хорий на бажання безчестити себе. 

Робесп'єр. А Дантон? 

Білльб. Дантон ворушиться; балакає в 
Пале -Роялі. Лає Вадье, мене, всіх патріотів; 
коло нього Демулен. Вони сидять за столом 
з Вестерманом та повіями, вигукують безсо- 
ромні лайки проти Комітету. Народ товпиться, 
сміється. 

Сен-Жюст. Ти чуєш Робесп'ере? 

Робесп'єр (з призирством). Жадної небезпеки. 
Поки Дантон скінчить піятику, ми маємо час 
поволі обміркувати. (Дивиться на папери.) Боже- 
вільний, ВІН сам себе губить! 

Вадьє. А! На цей раз, мій голубе, йому 
немає повороту. 

Білльб. Голова його піде слідом за ним! 

Сен-Жюст (читає). Він рівняє Конвент до 
Нерона та Тиберія. 

Білльб (читає). Він сміє говорити, що ми 
переслідували Кюстина з наказу Пітта, і не 
тому, що Кюстин зрадив, а тому що не досить 
зраджував. 

Вадьє (читає). «Комітет зведе Загальне 
Зібрання Конвенту до рабського стану дорад- 



68 



чого парламенту, неслухняних членів якого 
садять до Бастілії.» 

Робесп'єр (поправляє). Тут стоїть: «Звів-би», 
а не «зведе». 

Вадьє. Це все одно. 

Білльб (читає). «Що заважає Комітетові 
знищити Републіку, коли тих депутатів, яких 
він не може підкупити, він замкне до Люксем- 
бургської тюрми.» 

Робесп'єр (поправляє). Тут стоїть: «Готов 
замкнути,» а не «замкне». 

Білльб (нетерп.пяче). Чого ти все сперечаешся! 

Сен-Жюст (читає). ВІЯ має безсоромність 
запевняти, «що військові власти призначають 
на найвищі посади в армії братів тих артисток 
з якими вони разом сплять». 

Вадьє. Дезорганізація оборони, прини- 
ження Франції в очах чужинців, ніщо його не 
спиняє, коли нестриманий, недорікуватий язик, 
йому свербить. 

Білльб. А до того все перемішано з за- 
кликами до милосерддя, фразами про гуман- 
ність! . . 

Вадьє. ('льозп з цукру, немов у якого 
кондитора ! 

Сен-Жюст. Чутливі люде— гірше кар єги- 
петських. Жаден тиран не коштує людскости 
стільки сліз. Зрадники з Лчіронди теж нази- 
вали себе чутливими людьми, ті що по цілій 



— 69 — 

Франції готові були запалити пожежу по- 
встання. 

Робесп'єр. Демулен безсилий, дитинний; 
але не бунтівник. Він мій друг дитинства, я 
його знаю. 

Вілльб (З підозрінням). Хиба приятелям 
Робесп'єра треба робити якісь полехкости? 

Вадьє (глузливо читає число «Старого Корделера»). 
Слухай ще, Максіміліяне : осьде для тебе. Вихо- 
дить коли ти замикаєш доми розпусти і вия- 
вляєш велике старання, щ;об підняти мораль- 
ність і розігнати повій, то це все згідно вказів- 
кам Пітта бо ти «таким чином позбавляєш 
уряд найбільшої його опори: пониження мо- 
ральности». Ти чуєш, «Праведниче», це ж 
тобі припадає до смаку? 

Сен-Жюст. Низька, лицемірна душа! 

БІЛЛЬб (бурхливо). ҐІЛЬОТІна! (Падає головою 
на стіл, мов підбитий віл.) 

Робесп'єр. Зомлів! 

Вадьє (байдужо). Запаморочення. 

Сен-Жюст (відчиняє вікно. Білльб приходить 
до памяти). Ти хворий, БІЛЛЬб? 

Білльб (хрипкігм голосом). Ти ХТО такий? . . 
Злочинці! . . — я більш не можу. От уже 
десята ніч. що я не сплю. 

Вадьє. Він по ночах и Комітеті, а вдень 
у Зібранню. 



— 70 — 

Робесп'єр. Ти перепрацювався. Хочеш, 
тебе на кілька день хтось заступить? 

Білльб. Непідготованому не можна взяти 
на себе мою працю: листуватися з провінцією, 
держати в руках всі нитки з цілої Франції, 
крім мене ніхто не зможе. Як я вийду, увесь 
клубок замотається. Ні, я мушу зоставатися 
на місці, поки не здохну. 

Сек - Жюст. Ми всі повмираємо коло 
обовязку. 

Білльб. Природо! Ти мене сотворила не 
для ціх бурь] Подих убійчих вітрів з пу- 
стині сушить мою душу. Моє занадто чутливе 
серце було сотворене для затишку, дружби, 
зворушливих почувань ніжної родини! 

Вадьє (іроиично). А ну, Білльб, годі роз- 
жалоблюватися ! 

Білльб (вертається до рвачкого тону). ОчистИМО 
повітря! На іґільотину Демулена! 

Робесп'єр. Я повинен давати прикад. Я 
відступаюся від Демулена. 

Вадьє (насмішкувато на бік). Брут, ВЄЛИКО- 

душний чоловіче, цнотлива душе, я добре знав. 
ЩО ти не завагаєшся позбутися друга. 

Робесп'єр. Доля Демулена звязана з долею 
другого чоловіка. 

Білльб. Чи ти боїпіся вимовити імя 
Дантона V 



— 71 — 

Робесп'ер. я боюся розбити талісман 
Републіки. 

Вадьє. Амулет. 

Робесп'ер. Дантон мені ворог; але коли 
моя приязнь не має значіння в наших діску- 
сіях, то неприязнь також не повинна впли- 
вати на мої постанови. Перше ніж розпочати 
бій, обміркуємо холодно небезпеку, на яку ми 
наражаємось роззброївши цю фортецю Револ- 
юції. 

Білльб. Продажню фортецю! 

Вадьє. Опудало Революції! Під час гро- 
мадської небезпеки виносять страшного ідола, 
щоб налякані вороги повтікали. Але найбільше 
бояться його ті, що його носять. Його страшне 
обличчя лякає Волю. 

Робесп'ер. Не можна заперечити, що 
Европа знає це обличчя і боїться його. 

Ваде (глузливо). Правда, що як спражній 
санкюлот. він охоче показує світові. 

Що Цезарь не вагавсь давати Нікомеду, 

Як були молоді обоє, 

І те, чим грецького героя 

Причарував Гефестіон, 

А Адріян поставив в Пантеон . . . 
Сен-Жюст (бурхливо). Замовчи з своїми 
брудними дотепами! Чи ти борешся з розпу- 
стою во імя розпусти? 



— 72 — 

Вадьє. Ти не збіраешся примусити мене 
цітувати тобі Руссо? 

РобеЗП'єр (робить зусилля бути безстороннім, 

але без жадного перконання). Мені здається, ЩО 
ГОДИЛОСЯ б мати трохи на увазі минулі заслу- 
ги Дантона. 

Сен-Жюст. Чим більше чоловік зробив 
добра, тим більше він зобовязаний робити 
далі. Горе тому, хто боронив народню справу 
і покидає її! Він більший злочинець ніж той, 
ш,о завжди проти неї боровся: бо він пізнав 
правду і свідомо зрадив їй. 

. Робесп'єр. Смерть Гебера розворушила 
публичну опінію. Звіти поліції, які я дістаю, 
установлюють, п],о вороги наші використовують 
замішання раптом зневіреного народу, щоб 
захитати його справжніх друзів. Тепер до 
всього ставляться з підозрінням, навіть до па- 
мяти Мара. Нам треба виступати оберея^но 
і стерегтися збільшувати зневірря нашими 
внутрішніми чварами. 

Сен-Жюст. Покладімо край підозрінням 
засудивши на смерть підозрілих. 

Вадьє (на бік, дивлючись на Робесп'єра, беручи 
понюшку табаки). Ач, погаиець! ЯК він боїться 
зачепити своїх любих аристократів! Кромвель 
забезпечує собі більшість. Але як що так і 
далі буде, примушу його гільотинувати з сотню 
жаб з його Болота,^") 



— 73 — 

Робесп'єр. Така голова не падау не захи- 
тавши держави. 

БІЛЛЬб (бурхливо, з підозрінням). Робесп'ере, 

ти боїшся? 

Вадьє (нацьковуючи нишком Білльб). СпитаЙСЯ 
в нього, Білльб, чи він вживає Дантона. мов вов- 
няний матрац, що ним захищаются від куль? 

Білльб (брутально). Говори одверто: ти 
боїшся бути відкритим, як упаде Дантон? Ти 
тулишся до нього мов до щита, який тебе хоро- 
нить. Дантон відвертає від тебе увагу й удари. 

Робесп'єр. Я зневажаю ці злосливі на- 
клепи. Мені байдуже до небезпеки. Я не 
дорожу своїм життям. Але я маю досвід ми- 
нулого і передбачаю будуче. Ви скажені, 
ваша ненависть осліплює вас. Ви думаєте 
про себе, а зовсім не про Републіку 

Сен-Жюст. Розслідуймо лг безсторонньо 
чого Републіка має сподіватись від змовців. 
Не питаймось чи Дантон має здібности, а 
тільки, чи ті здібности служать Ре публіці. — 
Звідки, на протязі трьох- місяців виходять всі 
напади проти Революції? — Від Дантона. Хто 
інспірував листи Філіппо проти Комітету? — 
Дантон. Хто намовляє Демулена на його от- 
руйні памфлети? — Дантон. Йому предклада- 
ється кожне число «Старого Корделера», ди- 
скутується разом з ним, поправляється його 
рукою. Коли річка отруєна, спинимо отругу 



74 



В самому джерелі. Де Дантонова щирість? 
Де його відвага? Що він зробив на протязі 
уже цілого року для Републіки? 

Робесп'єр (лицемірно і разом з тим щиро удає, 
що дає себе потроху переконати і погожуеться з другими). 
То правда, він ніколи не боронив партії Гори, 
як на неї нападали. 

Сен-Жюст. Ні, але боронив Дюмуре та 
генералів його співучасників. Якобини обви- 
нувачували його, а ти боронив його, Робесп'єре. 
А як тебе обвинувачувано, чи він хоч словом 
заступився за тебе? 

Робесп'єр. Ні Дивлючись на мене самого, 
одного, відданого на поталу наклепам Жіронди, 
він казав своїм приятелям: «Коли він хоче 
загинути, то нехай гине! Ми зовсім не будемо 
поділяти його долю!» — але не про мене рос- 
ходится. 

Білльб. Ти сам, Робесп'єре, оповідав 
мені, що він усе робив, щоб урятувати 
Лчирондинів і погубити Анріо, який арешту- 
ііав зрадників. 

Робесп'єр. Це правда. 

Сен-Жюст. Ти сам, Робесп'єре, казав мені, 
що він цииично признавався в своїх та свого 
секретаря Фабра шахрайствах, підчас короткого 
перебування в Міністерстві Юстиції. 

Робесп'єр. Признаю. 



— 75 — 

Сен-Жюст. Він приятелював з Лафайєтом. 
Мірабо підкупив його. Він листувався з Дю- 
мурє та ВімпфенОіМ. Він підлещувався до Ор- 
леана. Всі вороги Революції були з ним за 
пані-брата. 

Робесп'єр. Не треба прибільшувати. 

Сен-Жюст. Ти сам мені це казав. Я б 
нічого з цього не знав, як би ти мені не опо- 
відав ... 

Робесп'єр. Безперечно . . . але . . . 

Білльб (бурх^іґЬво). Ти відмовляєшся віл 
цього ? 

Робесп'єр. я не можу відмовитись. Дантон 
вчаш;ав на ті роялістські вечірки, де Орлеан 
сам робив пунпі. Фабр та Вімпфен бували 
там присутні. Старалися притягти туди депу- 
татів з Гори, ш,об спокусити їх або скомпро- 
мітувати. — Але це дрібнички. 

Білльб. Навпаки, капітальні факти! Оче- 
видна змова! - • 

Робесп'єр. Я собі пригадую маленьку 
дрібничку, без жадного значіння. Недавно він, 
кажуть, похвалявся, що як би його обвинува- 
тили, то він кине нам дофіна під ноги. 

Білльб. Падлюка! Він це казав! І тп 
можеш його боронити? . . . 

Робесп'єр. Вестерман був тільки що тут. 
Він загрожував мені Дантоном і повстанням. 



76 



Білльб. А ми ще обмірковуємо! А тігрів 
ще* не арнштовано. 

Робесп'єр. Ви того хочете? 

Сен-Жюст. Батьківщина того хоче. 

Вадьє (на бік, глузливо). Лицемір! Він того 
ледве може дочекатись. Треба ще щоб його 
просили ! 

Робесп'єр. Він був великиіі. — Принаймні 
мав вигляд величности, часом навіть чесноти. 

Сен-Жюст. Ніщо так не схоже на чесноту, 
як велике злочинство. 

Вадьє (саркастично). Надгробну промову його 
ти потім скажеш, Максіміліяне, попереду похо- 
ваймо звіря. 

Сен-Жюст. Ваде, закликаю тебе до поваги 
до смерти. 

Вадьє. Хлопчина ж ще живе на світі. 

Сен-Жюст. Дантона викреслено з життя. 
. Білльб. Хто складе акт обвинувачення? 

Вадьє. Сен-Жюст. Молодий чоловік зро- 
бить його досконало. Кожне з його речень 
варто удару ґільотіпи. 

Сен-Жюст. Я ліоблк» мірятися силою з 

ІІ()ТИО])()І(). 

Робесп'єр (іді' :іа папером і дав йоги (Л'И-Жюгтоиі). 

(^сьде готові вже замітки. 

Вадьє (ия оік). Він має: таке для кожного 
з своїх приятелів. 



— 77 - 

Робесп'єр. Не вшануймо Дантона окремим 
процесом для нього самого: це булоб занадто 
звертати на нього очі народу. 

Білльб. Потопімо його в колективному 
обвинуваченню. 

Вадьє. Кого ж пустимо з ним для при- 
прави меню! 

Сен-Жюст. Усіх тих. що хотіли знищити 
волю чи то грішми, чи розпусним життям, чи 
дотепами. 

Вадьє. Прецизуймо. 1і,і загальности тур- 
бують. 

Робесп'єр. Дантон любив золото. Нехай 
його поховають з золотом. Вплутаймо його в 
банкову аферу. Нехай його місце буде серед 
злодіїв. Він там знайде свого друга, свого 
секретаря, свого Фабра д'Еглантіна. 

Вадьє. Фабр, Шабб, високе жидівство, ав- 
стрійські банкіри Фреї, Дідріксен, — знаменито; 
справа почпнає бути на щось схожою. 

Білльб. Добре було б прилучити до об- 
винувачених і Герб, приятеля емігрантів. 

Сен-Жюст. Насамперед Філіппб. дезоргані- 
затора армііі. того, що нищить дисціпліну. 

Робесп'єр. Вестермана. кріваву шаблю, 
завше готову до поистання. — Де всі! 
Вадьє. Забуваєш любого Каміля. 



78 



Робєсп'єр. Не хочете краще Бурдона або 
Лежандра, провідників бунтарської кліки в 
Зібранню ? 

Вадьє. Ні, Каміля. 

Білльб. Каміля. 

Сен-Жюст. Справедливість. 

Робєсп'єр. Беріть. 

Сен-Жюст. Бувайте здорові. Я йду готу- 
вати доклад. Завтра в Конвенті я їх зіб'ю 
з ніг. 

Вадьє. Помалу, помалу, хлопче; у тебе 
переважає необережність твого віку. Як? Ти 
хочеш викликати Дантона на трібуну? 

Сен-Жюст. Дантон рахує на те, що ніхто 
не посміє напасти на нього в очі. Я його 
розвірю в цьому. 

Вадьє. Серця не досить, мій молодий 
друже; треба також легенів, щоб заглушити 
ревіння бугая. 

Сен-Жюст. Правда перемогає бурю. 

Робєсп'єр. Ми не сміємо наражати Ре- 
спубліку на небезпеку поєдинку. 

Сен-Жюст. Що ж ви хочете? 
(Робєсп'єр не відповідав.) 

Білльб. Нехай Дантона арештують сьо- 
годня вночі. 

Сен-Жюст (бурхливо). Ніколи! 

Вадьє. Хто хоче досягти мети, мусить по- 
годитись з засобами. 



Сен-Жюст. Я не вдарю роззброєного во- 
рога. Поставте мене око на око з Дантоном: 
такі бої облагорожують Републіку, а ваша про- 
позіція безчестить її; я відкидаю її ногою. 

Білльб. З ворогом народу нема чого пань- 
кати сь ! 

Вадьє. Непотрібна відвага в політиці — 
дурниця, а часом і зрада. 

Сен-Жюст. Я не хочу. (Кпдав бурхливо свій 
капелюх об землю.) 

Білльб (суворо). Ти що любиш, боротьбу 
за Републіку, чи саму Републіку? 

Сен-Жюст. Для санкції таких кроків треба, 
щоб була небезпека. Революція є героічне 
підприємство, автори якого ідуть між катовим 
колесом і безсмертям. Ми були б злочинцями, 
як би постійно не були готові приносити в 
жертву своє життя, так само, як яшття инших. 
Вадьє. Заспокойся, ти ще досить ризикуєш. 
Арештований Дантон може підійняти народ, а 
як що буде переможцем, то не сумнівайся в 
тому, що пошле тебе до віконечка на Ґільотіні. 
Сен-Жюст. Я з призирством дивлюся на 
порох, з якого мене сотворено. Моє серце, це 
єдине, що мені належить; я пройду через за- 
крівавлений світ, зберігши -його чистоту. 

Білльб (^ твердою, призирливою суворістю). 
Самоповага є егоізм. Чи серце Сен-Жюста 



80 



буде чистим, чи ні, нам до того байдуже. Ряту- 
ймо Републіку. 

Сен-Жюст (питається очима в Робесп'ера). Ро- 
бесп'ере? 

Робесп'єр. Друже мій, заспокой свою душу. 
Революційні бурі не підлягають звичайним 
законам; не можна звичайною моралю судити 
силу, яка перетворює світ і саму мораль на 
нових підставах. Проте треба бути справед 
ливим; тільки мірою справедливости тут є не 
індівідуальне сумління, а сумління публичне. 
Наше світло — в народі, його благо — наш за- 
кон. — Нам треба поставити тільки одно пи- 
тання: а саме, чи народ хоче знип];ення Дан- 
тона. Як це питання буде розвязане, тоді 
все розвязане. Бій треба роспочати так, ш.об 
бути переможцями. Справедливість є в тому, 
щоб перемога була на боці справедливости. 
Треба зараз нанести удар Дантонові. Дати 
йому з великодушности зброю, це було б під- 
ставити свої груди під кінжал убивців; вій- 
ськовий та фінансовий деспотизм захопить тоді 
повіддя Революції; століття гороясанської війни 
зруйнує напіу багьківш,ину і прокляття народу 
звяжуться з нашою памятю, а вона повинна 
бути дорогою людському родові. 

Білльо. Перемога за всяку ціну! Нехай 
все буде осяяне страпіним відблиском нашої 
диктатури! 



81 



Вадьє. Тут росходиться не о те, чи лю- 
дина буде засуджена відповідно закону, а чи 
буде Европа якобинськок). 

Сен-Жюст (держучпсь обома руками за груди, 
як Робесп'ер на малюнку Давида «Присяга в салі гри 

в мяч»)- о Републіко, бери МОЮ чєсть коли тобі 
її треба, бери мене, пий мене, ковтай мене 
цілого! 

БІЛЛЬб (тремтить, уривчасто). М0ЖЄ В ЦЮ ХВИ- 

лину Републіка вмирає від задухи, ідеї наші 
прийдуть на світ мертвородженими. Розум умре 
на цілі століття ... 

Робесп'ер. Арештуйте Дантона. (Підписує.) 

(Білльо гарячково підпнсус.) 
Сен-Жюст. Тобі, Свободо! (підписує). 

Білльо. Чи Конвент не заартачитсья ? 

Робесп'ер (з призирством). Конвєнт завжди 
вміє офірувати своїх членів для загального 
добра. 

Вадьє (підписуючи). Я беру справу на себе. 

Робесп'ер (зітхає). Вага Революції все біль- 
ніе обтяжує наші плечі. 

Вадьє (на бік). Тігр маніжиться, хоч і об- 
лизується. 

Робесп'ер. Сумна неминучість. Ми калі- 
чимо Републіку. щоб її врятувати. 

Сен-Жюст (понуро, екзальтовано). ФілОЗОф 

Ісус сказав своїм учням: «Коли рука твоя со- 
грішила, ві ДОТНИ її; коли око твоє согріпіило, 

Данті)іі. І) 



— &2 — 

вирви його : бо краще тобі ввійти в царство 
Боже ьіалікою і з одним оком, ніж з обома 
очима бути вкинутому в геєну огнену.» — А 
я кажу: коли друг твій зіпсувався і псує Ре- 
публіку, відотни його від Републіки. 1 коли 
кров Републіки, і коли твоя власна кров тече 
з одвертої рани, нехай тече ! Нехай Републіка очи- 
ститься, або нехай умре ! Републіка є чеснота. 
Де є безчесність, там Републіки вже немає. 

Вадьє (на бік). Вони божевільні. Божевільні, 
хоч вяжи їх. Треба не гаючись позамикати 
їх. — Того, що найбільш квапиться, того наперед! 
(Іде до виходу.) 

Білльб. Чекай, нехай я підпишу. 

Вадьє. Ти-ж підписав. 

Білльб. Де? . . . Я не памятаю. — Що я 
зробив? Чи я добре зробив? . . . Тіізйз езі 
апіта теа ... О! От би простягтися в лузі, 
на свіжій землі; подихати пахучим духом лі- 
сів; струмочок поміж вербами! Відпочити! 

Робесп'єр. Заснувателі Републіки знайдуть 
відпочинок тільки в могилі. 



ДІЯ III. 

Революційний Трібунал. 

Фук'е Тенвіль публичіїїій прокурор, Геріиан презідент, 
присяжні судді, жандарми, юрба. — На лавах обвинува- 
чених Дантон, Демулен, Герб, Філіппб, Вестершан. — Шабо, 
Фреї німі особи. — Серед них Фабр д'Еглантін в кріслі. — 



— 83 — 

В першому ряді публіки маляр Давид і кілька приятелів 
Вікна салі відчинені. Чути гомін юрби надворі. Час від 
часу в кватирці дверей за презідентом видко голову 
Вадє, який стежить за процесом. — Коло дверей стоїтЬ 
генерал Анріо. Герман і Фук'е Тенвіль часом поглядають 
збентежено на нього. 

Допитують Шабо і Фреів. — Дантон обурено хвилю- 
ється. Деіиулен здається пригниченим. Герб спокійний, 
осміхається. Філіппб стиснувши щелепи з пильним по- 
глядом, готується до відпору. Фабр хорий сидить знеси- 
лено в кріслі. — Юрба штовхається, з цікавістю розгля- 
дає. Глядачі реагують на всі періпетії процесу, мов у 
театрі на мелодрамі: бавляться і приймають близько 
до серця. 

Презідент (до Фреів). Ви агенти Пітта.а) 
Ви хотіли підкупити Конвент. Для полекшення 
своїх спекуляцій та злодійств ви мали на 
думці підкупити народніх представників. На 
кожде сумління ви призначили ціну. 

Дантон (гучно). Презіденте, дай мені слово! о) 

Презідент. До вас дійде черга, Дантоне. 

Дантон. Що я маю робити серед цієї 
погані? Який звязок між мною і цими злодю- 
гами ? 

Презідент. Вам скажуть. 



Народ. Гомін при підняттю завіси, 
о) А! Каналії! Зрадники! Запроданці! 
б) Народ хвилюється зацікавлений, штовхається, щоб 
бачити: Дантон . . . Дантон ... Це Дантон 



говорить ! 



84 



Дантон. Природна благородність моєї 
вдачі забороняє мені нападати на цю наволоч. 
Ви це знаєте і зловживаєте моїм мовчанням, 
намагаючись звязати мене в людських головах 
з безчесними банкирами, шахраями та зло- 
діями. г<) 

Герб. Не хвилюйся, Дантоне. 

Презідент. Шануйте правосуддя. Зараз 
матимете змогу з я су вати свою справу. 

Фук'є Тенвіль. Сиди, тихо, Дантоне. Ти і 
твої співучасники відповідатимете судді, що 
веде справу про підкупи. 

Дантон. Дантонові злочинства не йдуть 
на буксирі у такої сволочи. Дай йому при- 
наймні перше місце. Дантон не може бути на 
другому місці ні в злочинстві, а ні в чесноті, о) 

Філіппо. Мовчи і будь обережним. 

Презідент (до Фреів). Ви родом жиди з 
Моравії; ви називаєтесь Тропушка. Ви змі- 
нили своє імя на Шенфельдт і під цим іменем 
купили в Австрії грамоти на шляхецтво; по- 
тім, переіішовши до Франції, ви тимчасово 
назвалися Фреямн. Одна з ваших сестер ви- 
хрестилася в) і живе- на утриманню у німець- 
кого барона. Друга вийпіла за ІІІабб, бувшого 



Народ: а) Сміх. Чи чулИ? . . . Лютує . . . 

б) О! Це знаменитий! . . От зараз побачипі 

в) Сміх. 



— 85 — 

капуцінського ченця, «) тепер члена Конвенту. 
Ви обєдналпся з деякими пройдисвітами такого 
ж непевного походження, як і ви самі: Дідріксе- 
ном, родом з Голштинії, банковим урядовцем 
у Відню; Гузманом, на призвіще «Еспанцем», 
що видає себе за німецького барона; бувшим 
абатом д'Есианьяк, доставщиком на армію. 
Співучасництво кількох підкуплених депутатів 
допомагало вашим шахранствам. Шабо був 
посередником між вами і своїми колегами. Себе 
він оцінив в 150 000 ліврів, о) Він узявся пе- 
редати від вас 100 000 Фабру д"Еґлантіну.«) 
За цю ціну Фабр зфальшував наказ Конвенту, 
дотичний ліквідації Індійської Компанії. Я 
передаю орігінал на перегляд присяжним./) 

ВадЬЄ (відхиляючи тихенько кватирку в дверях, 
подає знак генералові Анріо, що стоїть коло дверей). 
Ну що, Анріо, все гаразд? 

Анріо (тихо). Обійдеться. 

ВадьЄ (киваючи на Фук'е і на трібунал). Не 

спартачать? 

Анріо (так само). Не біпсь, Я догляну. 



Народ: а) Більший сміх. 

б) Вигуки. 

в) Дівчина, показуючи наФабра : ОтоЙ, ОНДЄ О, В крІСЛІ 

/) Дантон затикає носа! — Це йому не подо- 
бається ! 



— 86 — 

Вадьє. Добре. Не вагайся; а як що про- 
курор піддається, арештуй його. 
(Зачиняє кватирку.) 

Герб (дивлючись на народ). Як народ на нас 
дивиться! 

ДантОН (якому в глибині душі соромно, але си- 
лувано сміється). Вони не звикли бачити цю 
пику но лаві безчесття; це не звичайне видо- 
вище: Дантон обшахрований цими ярмаркови- 
ми шарлатанами. Га! га! Аж смішно! «) — 
Подивись на Давида, онде! Аж язик висоло- 
пив, аж запінився від злости, мов собака, о) — 
Грім би тебе вдарив! Тримайся, Демулене! 
Випростайся, чорт би тебе взяв! Народ на нас 
дивиться. 

Каміль. А! Дантоне, ніколи вже я не по- 
бачу Люсіль! 

Дантон. Ось годі лишень, ти з нею сьо- 
годня вночі спатимеш. 

Каміль. Рятуй мене, Дантоне, вирви мене 
звідси. Я не знаю вже, що я робитиму, я не 
зможу боронитись. 

Дантон. В тебе меньче. сили, ніж у дів- 
чини. Підбадьорені Подумай, ми робимо історію. 



Народ: (() Давид (виймаючи з кешені : зшиток) Хай у 
мене буде його ника! (малює Дантона.) 

(Т) Давид: Я хочу, пі,об нані,адки боки рвали від 
сміху, дивлючись на його малпячу мармизу. 



— 87 — 

Каміль. А! На що мені здалася та історія! а) 

Дантон. Коли хочеш вернутись до Люсіль, 
не роби вигляду злочинця, покараного законом! 
Куди ти дивишся? 

Каміль. Бачиш, Дантоне, — онде . . . 

Дантон. Що? Куди ти показуєш? 

Каміль. Коло вікна, отой парубок . . . 

Дантон. Отой нахабний хлопчисько, що 
йому чуприна лізе в очі, отой судовий писар- 
чук, що обіймає за стан якусь жінку? 

Каміль. Нічого, то мені примарилося, мені 
здалось, що я побачив . . побачив самого себе . . 

Дантон. Себе? 

Каміль. Я раптом побачив себе на його 
місці на процесі Жирондинів моїх жертв. — 
О, Дантоне! (Тим часом ніби зіральшованнй наказ 
обійшов л'сіх присяжних.) 

Презідент. Фабре, ви й на далі запере- 
чуєте ? о) 

Фабр д'ЕґлаНТІН (дуже спокійний, іроничний, 

втомлено), я не вважаю потрібним розпочинати 



Народ: а) Молодий писарчук схопив за стан дівчину. — 
Наспівує тодішню пісеньку: «ВєдЄ В танОК ДІВ- 
ЧИНОНЬКу» . . Дівчина б'є його: «ГєТЬ, ОД- 
чепись, нахабо! Писарчук співає далі: «Дала 
йому свою рученьку . .» 

б) Народ, що гомонить під час перерви, відразу змо- 
вкає і зацитькує тих, що розмовляють. 



88 



свої пояснення, ви мене не послухаєте, при- 
суд у вас вже зроблено. Я тільки що довів, 
що на справжньому проекті наказу, який я 
склав, зрадники поробили додатки та пропуски, 
що цілком міняють ііого характер. Це ясно 
кожному хто погляне на папери безсторонньо. 
Тут же цього не буде: я знаю, що мене за- 
суджено наперед. Я мав нещастя несподо- 
батися Робесп'бі)Ові, а вам залежить на тому, 
щоб заспокоїти його ображену амбіцію. Моє 
життя пропало. Нехай! Воно занадто висна- 
жене і дає мені занадто багато страждань, щоб 
я мав охоту зробити хоч одне зусилля затри- 
мати ііого. Це мене занадто втомлює. 

Фук'є. Ти зневажаєш правосуддя і кле- 
вещеш на Робесп'ера. Тебе обвинувачує в шах- 
райстві завсім не Робеспєр, а Камбон. І зовсім 
неРобесп'єр обвинувачує тебе в змові, а Білльб- 
Варен. Твоє інтригантьска вдача відома; вона 
призводить тебе до злочинних змов та писання 
поганеньких п'єс. 

Фабр. Годі лишень! Ме зиіог иііга сте- 
рі(1апе . . . Панове в партері, я беру вас за 
свідків: чи мої п'єси вас таки не розвая^али?^/) 
Фук'є може позбавити мене голови, але не 
позбавить успіху мого «Філіита».'7) 

Народ: 11) Сміх 

0) Сміх, с5заду ги.ікк' : ІЦо ? Що ВІН СКазаВ? 



Фук'є. у тебе була хороблива сверблячка 
дивитися на Зібрання Народне мов на комедію, 
де ти шукав потайні пружини душі, ш,об пу- 
скати їх в ход. Ти з усього робив ужиток: 
честолюбство одних, лінивство других, непо- 
сидющість, заздрість — все годилось. Завдяки 
цій безоромній здібности ти став на чолі 
справжньої системи контр-революції, чи тому, 
що через своє нахабство та крутійство ти 
знаходив смак у тому, щоб перевернути 
істнуючий порядок— вже не знаю з якої хо- 
робливої зневаги до людського розуму — чи 
швидче тому, що через твій знаний аристо- 
кратизм та користолюбство ти вже давно 
дістаєш хабарі від Пітта, щоб зруйнувати 
Републіку.а) Ще з 92 року видко, що ти в 
змові з ворогами. Дантон посилав тебе до 
Дюмур'є для злочинних переговорів, що вряту- 
вали Прусаків, коли ті от-от були розбиті. г7) 
— Але це приводить нас до инших обвину- 
вачених. «) Полишаю тебе, бо й їх нетерплячка 
бере, щоб я здер з них личину, я зараз вер- 
нуся до тебе і покая^у вузол, що звязує всі 
нитки цієї величезної інтріги. 

(Обвинувачені хвилюються. Народ стає уважніщим. 
Дантон кількома короткими словами підбадьоріов своїх.) 



Народ: а) Давид: Ач! Чи чуєте? Так . . Так 

6) Гомін. 

») Ага! Ага! (Юрба зацікавлено хвнлювться.) 



— >90 — 

Фабр (задеракувато до Фук'е). Погачо Зро- 
блений план, заплутана завязка; занадто ба- 
гато дієвих осіб; не відомо звідки вони взялися 
і занадто відомо до чого все йдеться; непо- 
трібно стільки говорити. П'єса твоя, Фук'е, 
паршива. Ти б краще звелів зараз відрубати 
мені голову: у мене болять зуби. а) 

Презідент (до Герб де Сешель). Обвинува- 
чений, ваше імя і титули, б) 

Герб. Небіжчик Герб Сешель. Бувший 
генеральний адвокат Шатле, Парижського Суду: 
я вів засідання в цій салі. Бувший Презідент 
Конвенту: я проголосив в його імени Републи- 
канську Конституцію. Бувший член Вико- 
навчого Комітету і Громадської Безпеки; був- 
ший друг Сен-Жюста і Кутона, які мене ведуть 
на смерть. «) 

Презідент. Ви аристократ. Ви дістали 
ваш маєток через ваші звязки при дворі, від- 
коли Поліньяк представила вас жінці Капета. 
Ви ніколи не поривали своїх звязків з емігран- 
тами; ви були другом австріяка Пролі, при- 
гульного сина князя Кауніца, ґільотинованого 
минулого місяця. Ви зраджували таємниці 
Комітету Громадської Безпеки та давали важ- 



Народ: а) Сміх. 

0) Хто це? Хто цей аристократ? — Це Герб. 

в) Дівчина: О! Який він гарний! 



91 



ливі папери чужоземним дворам. Ви проти- 
законно дали притулок бувшому військовому 
комісарові Кату сові, якого переслідувано як 
емігранта і зрадника. В своїм нахабстві ви 
зайшли так далеко, що зголосилися боронити 
його в секції Лепелтье, де його було арешто- 
вано . .а) 

Герб. Крім одної точки: зрада державних 
таємниць, яку я виразно заперечую і якої ви 
ніколи не докажете, — решта все правильно, я 
це одверто визнаю. 

Презідент. Які ви даєте на це пояснення? 

Герб. Жадних пояснень. У мене були 
друзі. Жадна державна постанова не могла забо- 
ронити мені любити їх і помагати їм в нужді. 

Презідент. Ви були презідентом Конвенту. 
Кому, як не вам треба було давати народові 
приклад поваги до законів. 

Герб. Я показав йому приклад, як вмірати 
за обовязок. 

Презідент. Це все, що ви маєте сказати? 

Герб. Все. 

Фук'є. Германе, слідуючого !о) 



Народ: а) Який аристократ! 

Плетільниця: Ото ЩЄ, джиїун, старорежимний ! 
б) По всій юрбі йде відгоміном імя Демулена. — Це 

Демулен ! . . Демулен ! . . Демулен . . Каміль! 

КамІЛЬ . - Потім раптом тиша. 



92 



Презідент (до Демулена). Ваше прізвище, 
імя, титули. 

Демулен (дуже схвильований). ЛуСІ-КаМІЛЬ- 

•Семпліс Демулен, член Конвенту. 

Презідент. Скільки вам років? 

Демулен. Стільки, скільки було санкю- 
лотові Ісусові, як його принесено в жертву: 
тридцять три роки, а) 

Презідент. Вас обвинувачють в тому, що 
ви оклеветали Републіку. Ви осуджували 
державні вчинки, рівняли славні часи, в які 
ми живемо, з ганебними часами римських ке- 
сарів. Ви розбудили надії аристократів, викли- 
кали сумніви що до потреби репресій, гальму- 
вали справу національної оборони. Ви вдавали 
гуманність, яка протирічить вашій минулій 
репутації, хотіли позвільняти підозрілих з 
вязниць, щоб потопити Републіку в повіні 
пімсти контр-революції. — Що ви можете від- 
повісти? 

КамІЛЬ (дуже схвильованіїй, пробує відповідати, 
белькоче, роспачливо проводить рукою по чолі. Приятелі 
дивляться па нього занепокоєні). Я прОШу виба- 

чення суду, я не знаю пі,о зо мною. Я не 
можу говорити, о) 

Народ: а) 1'і',кппі1 г(іміи: исалопин і незадоволення. 
Плетільниця (заірожукічи кулаком): .Лч, СВЯТОШа! 

с>) Двоє дівчат: Що ііому таке? ІДо йому таке? 



— 93 -- 

Презідент. Ви визнаєте факти в яких вас 
обвинувачують ? 

Каміль. Ні! Ні! 

Презідент. Ну тоді бороніться. 

Каміль. Я не можу. Вибачте. Мене рап- 
том обхопила якась слабість, а) 
(Приятелі його захожуються коло нього. Він сів, важко 
дихає і витирає чоло хусткою. Презідент знизує плечима.) 

Фук'є. Признаєшся, чи ні? 

Філіппо. Читайте уступи за які ви обвину- 
вачуєте. 

Дантон. Так, читай, посмій прочитати 
народові; нехай він судить на якім боці його 
друзі ! 

Презідент. Я їх досить означив. Не 
годиться наново розголошувати небезпечні 

слова 

Дантон. Небезпечні для кого? Для бан- 
дитів? 6) 

Каміль (в розпуці). Мені соромно ... Я 
прошу всіх вибачити мені ... Я зовсім не 
сплю от уже кілька ночей; наклепи, жертвою 
яких я впав, схвилювали мене; я не володію 
собою і я не вмію балакати. Нехаіі мені дадуть 



Народ: а) Чоловік: ВІН закОчує ОЧІ. 
Плетільниця:' На панянку находить. 

Дівчина: Бідненький, ВІН ЗОВСІМ білий. 
о) Ага! Ага! Юрба хвилюється задоволена і зацікавлена. 



— 94 — 

хвилину віддиху: -у мене трохи крутиться 
голова.») 

Фук'є. Ми не можемо гаяти часу. 

Дантон. На яку годину ти підрядився 
здати наші голови ? Не можеш почекати, катюго? 

Філіппб. Почекаєш поки Демулен від- 
дихне; ви ш;е не маєте права різати людей не 
вислухавши їх. о) 

Фабр. Ти знаєш, що він чутливий і враз- 
ливий; ти хочеш скористати з слабости, пі,об 
його зарізати; не зробиш цього поки ми живі. 

Герб (іронично). Це немов поединоіс імпера- 
тора Комода, ш;о, сам озброєний шаблею, при- 
мушував противника битись шпагою, захи- 
щеною коркою. 

Презідент. Мовчать! 

Четверо (разом)... Сам мовчи, кате! Народе, 
борони наші права, священі права обо- 
рони! . .в) 

(Народ хвилюється.) 

Дантон (плеще Демулена по руках). Ану,ХЛОП- 
че, збери свою відвагу. 

Народ: а) Дівчина: РоЗВЯЖІТЬ ЙОМу краватку! 

Плетільниця: Де називається мужчина? Та 
воно мяке, як кишка! 
(^) Авжеж! Авжеж! 
в) Браво! 



— 95 — 

КамІЛЬ (ще вялий, але опанував собою, стискає 
руку Дантонові, осміхається йому і встае).^ Дякую, 
друзі мої, моя незрозуміла слабість минає; 
любов ваша надає мені життя. «) — От що ви. 
потвори, ніколи не матимете: любов таких 
друзів, як оце! — Ви мене обвинувачуєте, що 
я вільно висловлював свою думку. Я цим 
горжуся. Вірний Републіці, яку я заснував, 
я зостанусь вільним чого б це мені не кошту- 
вало. Я ображаю волю, кажете ви? Я сказав, 
що воля це щастя, це розум, це рівність, це 
справедливість. Отакі мої образи! Народе, 
суди по цьому яких вони похвал вимагають, б) 
Презідент. Не звертайся до народу. 
КамІЛЬ. А до кого-ж ти хочеш, щоб я 
звертався? До аристократів?») — Я просив у 
Комітету милосердя; я хотів, щоб народ нарешті 
користав з свободи, яку він здобув здається 
лиш для того, щоб задовольнити пімсту жмень- 
ки 'злочинців, я хотів, щоб люде помирились 
і щоб любов обєднала їх в одну велику родину, 
зєднану братнім почуттям. Виходить, що такі 
бажання злочинства.— Я називаю злочинством 
скажену політику, що безчестить націю, без- 

Народ: а) Ага! Ага! (Штовхаються усі, щоб побачити 
його.) 

б) Браво! 

в) Писарчук: Чи ба! А й справді ? 



— 96 — 

славить народ, заставляючи його перед усім 
світом вмочати руки в невинну кров, а) 

Презідент. Не ви обвинувачуєте, а вас 
обвинувачують. 

Каміль. Добре, я обвинувачую сам себе, 
коли ви хочете; я винуватю себе, що завжди 
так не думав, як сьогодня. Занадто довго я 
вірив у ненависть, запал бою забив мені памо- 
роки, я сам зробив занадто багато шкоди: 
я розпалював помсту; я не раз, своїми писан- 
нями, гострив сокиру! Через моє слово сюди 
було приведено невинних: осьде моє злочин- 
ство, моє справжнє злочинство, яке я поділяю 
з вами, яке я покутую сьогодні. 

Презідент. Про кого ви говорите? 

Фук'є-Тенвіль. За чією смертю ти жалкуєш? 

Філіппо. Мовчи, Демулене! 

Фабр. Це Пастка. Стереяшся! 

Дантон. Чортяка! Держи язик за зубами! 

Каміль. Я говорю про Жирондинів.о) 

(Народ гомонить.) 

Презідент. Винуватець сам признається, 
що він брав участь в змові Бріссотистів. 

Каміль (знизуючи плечима). їх ЖЄ засуджено 
на підстаї^і мого памфлета проти Бріссо. 

Народ: а) Рух. — Юрба с.ііідкук л палкміїо укагою на 

словами Демулена. 
6) Давід: Пін признається! Ііім признається! 



— -97 — 



Фуі<є-Тенвіль. Але тепер ти затим шкодуєш? 

Каміль (не відповідаючи). О, товариші мої! 
я вам скажу, як сказав Брут Ціцеронові: «Ми 
занадто боїмося смерти, вигнання і бідности. 
Кітіиіп іітетиз тогіет еі ехіїшт еі раирег- 
іаіеш. Чи варто це життя того, п],об ми його 
продовжували за кошт чести? Між нами немає 
жадного, який би не досяг верхівля гори життя. 
Нам нічого більше не зостається, як спускатись 
повз тисячу прірв, яких навіть найскромніща 
людина не може уникнути. Цей спуск не дає 
нам жадного краєвиду, жадного міця для від- 
починку, які б не стояли, в тисячу раз краш,і, 
перед тим Соломоном, що, посеред своїх семи- 
сот жінок, топчучи під ноги пишноту ш;астя, 
казав: «я переконався, що мертві щасливіщі 
за живих, а найщасливійший той, хто ніколи 

не родився». (Сідає.) 

Дантон. Дурню, ти нам рубаєш голови! 

(Цілує його.)^0 

(Дають знак Дантонові, що прийшла його черга, він 
встає і йде до трібуналу.)б) 
Презідент (до Дантона). Обвинувачений, 
ваше прізвище, імя, скільки вам років, ваші 
титули, де живете? 

Народ: а) Дівчина: Ну так ЩО, ВІН ВСЄ Ж таКИ 

милиіі ! 
б) Великий рух в народі коли встає Дантон.- Гомін 

голосів : — Осьде . . Осьде . . • 

Данчои. 



— 98 — 

Дантон (гучним голосом). Де живу? Скоро 
нігде не житиму. Моє прізвище ? в Пантеоні. «) 
(Рух в народі, ніби похвала, потім, раптом, після слів 
презідента, абсолютна тиша.) 

Презідент.. Ви знаєте закон: відповідайте 
точно. 

Дантон. Я Жорж-Жак Дантон, тридцять 
чотирі роки, родом з Арсіс на Обі, адвокат, 
член Конвенту, живу в Парижі на вулиці 
Кордельєрів. 

Презідент. Дантоне, Національний Конвент 
обвинувачує вас в тому, що ви були в змові 
з Мірабо, та Дюмур'є, знали про їхній замах 
знищити волю і нишком підтримували їх. 

Дантон (вибухав голосним реготом, б) Судді 
ні в сіх ні в тих; народ і навіть обвинувачені на- 
хиляються подивитись на нього, тоді, заразившись його 
сміхом, регочуться. Ціла саля гуде від цього гомеричного 
реготу. Дантон гупає кулаком по бар'єру перед собою.) 

Дантон (регочучись). Воля робить змову 
проти волі! Дантон робить змову проти Дан- 
тона! — Розбійники! Подивіться мені в очі. 
Воля, осьде вона! (Бере свою голову між руки.) 
Вона в цій личині позначеній її дикою печат- 
тю; вона в цих очах, що палають її вулканич- 



Народ: а) Загальний рух. Один чоловік з захопленням : 

Га! Ти думаєш? Га! 
^ Народ аж качається від реготу. Скажений сміх буяв 
по цілій салі. 



— 99 — 

НИМ пОсТумям; вона в цьому голосі, від ревіння 
якого тремтять палати тиранів до самих своїх 
основ. Візьміть мою голову, прибийте її на 
щит Републіки. Від неї, мов від голови 
Медузи, ще падатимуть мертві вороги Свободи, а) 

Презідент. Мені не потрібно ваше самоз- 
величення, бороніться краще. 

Дантон. Така людина, як я не борониться: 
вчинки мої говорять самі за себе. Мені нема 
чого боронити, нема чого пояснювати. Я ні з 
чим не криюсь; в моїм життю нема нічого 
потайного. Я не оточую себе таємницею, щоб 
скакати у гречку з старою бабою, як Робесп'єр.о) 
Мої двері відчинені настіж, коло мого ліжка 
немає заслонок; вся Франція знає коли я п'ю 
і коли я люблю. Я сам народ: мої хиби і мої 
чесноти належать народові; я ні з чим не хо- 
ваюсь. Я стану перед цілим світом голі- 
сенькнй. в) 

Презідент. Дантоне, ця безсоромна мова 
ображає правосуддя. Ганебність ваших вира- 
зів свідчить про низкість вашої душі. Помір- 
кованість личить невинности, а зухвалість — 
злочинству. 



Народ: '/) Оплески. 

(У) Сміх. Якась розлютована жінка: ВІН бЛЮЗНИТь! 

в) Давид: Сарданапал! Ще побачите, як блю- 
ватиме! 

7* 



— 100 — 

Дантон. Як що зухвалість злочинство, то 
я обіймаю злочинство, Презіденте, цілую його 
просто в уста, а тобі полишаю чесноту. Худі 
фараонові корови мене не спокушають. Я 
люблю зухвалість і тим хвалюся: зухвалість з 
дужими обіймами, важким вимям, пі,о вигодо- 
вує героів. Революція — дочка зухвалости. То 
вона звалила Бастілію; то вона, моїм голосом, 
кинула парижський народ проти короля; вона, 
моєю рукою, схопила голову Лудовика «Вкоро- 
ченого» за його жирні вуха і кинула тиранам 
та їхньому Богу межи очі. а) 

(Народ підтримує і хвилюється.) 

Презідент. Усі ці вибухи ні до чого не 
доводять, я нагадую вам докладні обвину- 
вачення направлені проти вас і пропоную вам 
відповідати докладно, додержуючись фактів. 

Дантон. Чи від такого революціонера, як 
и можна сподіватися холодної відповіді? Душа 
моя то розтоплена криця, що кипить в горнилі, 
у мене в грудях розтоплена статуя Свободи, а 
мене ходять замкнути в колесо, мов ту вивірку ! 
Мене хотять обмежити запитаннями з кате- 
хизму! Та я розирву сітку, якою ви мене 
хочете оплутати; груди мої разпанахають за 
вузьку сорочку. — Мене обвинувачують, кажете 
ви? Де-ж ті, що мене обвинувачують? Нехай 



Народ: «) Браво! 



— 101- — 

покажуться і я вкрию їх соромом, якого вони 
заслуговують. «) 

Презідент. Ще раз, Дантоне, ви знева- 
жаєте народне представництво, зневажаєте суд 
і суверенний народ, який має право вимагати 
від вас справоздання з ваших вчинків. Мари 
було обвинуваченно, як і вас. Він не обурю- 
вався проти своїх обвинувачень. Він не ви- 
ставляв проти фактів скажених вибухів атлета 
та ретора: він намагався оправдатись і доконав 
цього. Я не можу порадити вам кращого 
зразку для наслідування, ніж цей великий 
громадянин, о) 

Дантон. Отже я зійду до виправдування 
себе. Керуватимусь пляном, наміченим Сен- 
Жюстом . . . Коли я переглядаю цю лісту гидот. 
то аж ціла моя істота тремтить! — Я про- 
дався Мірабо, Орлеанові, Дюмур'є! — Я проти 
них завжди боровся. Я став на перешкоді на- 
мірам Мірабо, коли вважав їх небезпечними 
для^ волі. Я боронив Мари проти нього. Я 
бачився з Дюмур'є тільки, щоб взяти з нього 
справоздання про ті міліони, які він розтринь- 
кав. Я вгадав його наміри і, щоб гальмувати 
їх, я підпускав ляси тому честолюбивому дурню. 



Народ: а) Більша частина народу підтримує. — Давід 

і його сусіди протестують. 
б) Жінка, чулим голосом: — МуЧВНИК! 



102 



Чи треба було доводити його до краю, коли 
він тримав у руках порятунок рідного краю? 
Так, це правда, я посилав до нього Фабра; 
так, це правда я велів обіцяти йому, що він 
буде генералісімом; але в той самий час я 
доручив Білльо слідкувати пильно за ним. 
Невже мені докорятимуть, що я дурив зрад- 
ника ? Я вчинив чимало инпіих злочинств для 
рідного краю! Держави не врятуєш попівсь- 
кими чеснотами з ризниці. Всі злочинства, всі, 
я поніс би на оціх плечах, не схилившись, 
коли б це потрібно було, щоб урятувати вас 
усіх судді, народ, навіть підлих самозванців, 
що обвинувачуєте мене! . .а) Щоб я був у 
змові з роялістами! Я справді пригадую собі, 
що 10-го серпня перевів відновлення мо- 
нархичної влади, 31 травня тріумф федера- 
лістів, перемогу прусаків у Вальмі! . .6) Хто 
мене обвинувачує? Нехай мені їх покажуть! . . 
вимагаю, щоб мені дали змогу балакати з 
тими плутягами, що руйнують Републіку, Я 
маю виявити важні справи; я вимагаю, щоб 
мене вислухано.ії) 

Презідент. Такі непристойні вибрики 
тільки шкодять вашій справі. Ті, що вас об- 



Народ: а) Рух. 

О Авжеж! Аякже! 

в) Давид: Це все байки! Голову до лантуха! 



— 103 — 

винувачують користуються громадською пова- 
гою. Оправдайтесь попереду: винуватець стає 
гідний віри тільки тоді, коли він оббілився від 
підозрінь, які позбавляють його денунціяції 
всякої вартости. — Росходиться не тільки о ваше 
републіканство; обвинувачується все ваше життя, 
ваші скандальні бешкети, ваша розпуста, ваше 
марнотратство, ваше користолюбство, ваші 
шахрайства. 

Дантон. Не переливайся відразу через 
край! Заткни барило свого красномовства! а) 
Випускай по краплі, ш;об ніпі,о не пропало. — 
В чому мене обвинувачують? Що я люблю 
життя, що я користаю з нього? . . Певне, ш;о 
я люблю життя, Всі педанти з Арраса та з 
Женеви-^) не потраплять задушити радість 
життя, що шумує в Шампанськім краю, нали- 
ваючи соком бруньки на лозі і бажаннями 
людські істоти. Чи мені червоніти за свою 
силу? Природа наділила мене атлетичними 
формами і велетенськими потребами. Я не маю 
нещастя походити з упривилейованої породи, 
яка вже переводиться; на протязі бурь знеси- 
люючого життя я зберіг всю свою природну 
силу. На що ж ви скаржитеся? Ця сила вас 
урятувала. Яке вам діло, що я просижую 
ночі в Пале Роялі? Я не позбавив Свободу 



Народ: а) Сміх. 



— 104 — 

жадних пестощів, які їй належаться. Обіймів 
у мене стане на всіх. Ви забороняєте втіхи? 
Чи Франція дала обітницю цноти? Чи ми всі 
попали під указку буркотливого учителя? А 
може тому, що старому лисові втято хвіст, то 
й ми мусимо свого позбутись ?«) 

Презідент. Вас обвинувачують в тому, що 
ви повернули на свою користь частину дові- 
рених вам державних грошей; ви вживали 
таємні фонди на свої втіхи. Ви виснажували 
Бельгію і привезли з Брюселю три вози на- 
грабованого. 

Дантон. Я вже відповідав на ті дурні 
вигадки. Як я був революційним міністром, 
мені довірили 50 міліонів; я це визнаю: я вже 
казав, що готов дати з них докладне справо- 
здання. Камбон дав мені 400.000 фунтів ліврів 
на таємні видатки. 200.000 з них я видав без- 
контрольно. Я дав карт-бланш Фа брові і 
Білльо. Ці фонди були підоймами, якими я 
підняв департаменти. — Що-я\: до сміхотворної 
історії з серветками великої княгині, ніби я 
привіз їх з Бельгії і перезначив, то невже мене 
мають за кишенькового злодія хусточок? В 
Бетуні відкрили мої куфри і склали протокол; 
там були тільки мої власні манатки та моле- 

Народ: а) Голосний і довгий сміх. 



— 105 ~- 

тонова шнурівка. ^0 Може ця шнурівка обра- 
зила соромливість Робесп'єра? Чи мене в цьому 
обвинувачують ? о) 

Презідент. Доказом вашого користолюбства 
є ваше широке життя від двох років, на яке не 
дозволяла б скромність вашого маєтку, як би 
ви не нажилися на кошти держави. — 

Дантон. За відшкодовання моєї адвокатури 
я купив собі невеликий маєток в окрузі Арсіс. 
Я забезпечив невеличкі ренти своїй матері, 
тестеві та добрячій міщанці, яка мене вигоду- 
вала. Суми ці не перевищують вартість моєї 
посади до Революції. — Що до життя, яке я 
веду в Парижі чи вдома, то може бути, що я 
не обмежував себе негідною ощадністю. Прий- 
маючи своїх гостей я не примушую їх їсти 
юшку з городини тітки Дюпле.«) я не вмію 
урізувати ні себе, ні инших. Чи не соромитеся 
ви чіплятись до Дантона з тим, що він їсть, та 
що він п'є? Нації загрожує прищепитись 
якесь паскудне лицемірство. Вона червоніє 
перед природою; енергія її лякає, вона закри- 
ває обличчя перед вільним рухом. Негативні 
чесноти заступають місце других. Аби тільки 
у чоловіка був поганий живіт і атрофовані 

Народ: а) Сміх. 

б) Сміх. 

в) Сміх. 



106 



чуття, аби тільки він задовольнявся шматочком 
сиру та спав на вузенькому ліжку, як ви 
називаєте його праведником, і це слово звіль- 
няє його від обовязку мати відвагу, розум і 
дотепність. Я зневажаю ці анемичні чесноти. 
Чеснота це бути великим для себе і для бать- 
ківщини. Коли ви маєте п],астя мати посеред 
себе велику людину, не докоряйте йому шмат- 
ком хліба. Потреби, пристрасти, жертви — все 
у нього збудовано по иншому плану, як у 
других. Ахілес з'їдав волове стегно на обід. 
Коли Дантонові треба багато палива, щоб під- 
тримувати вогонь в його печі, — підкидайте 
його не рахуючи. Осьде тут пожежа, що боро- 
нить вас проти хижих звірів, які підстерігають 
Републіку. а) 

Презідент. Ви значить визнаєте марно- 
тратство, в якому вас обвинувачуюють. 

Дантон. Брешеш! Я тільки що його за- 
перечив, о) Я жив широко, чесно, по госпо- 
дарському, а не трусився над тими грішми, 
що мені були довірені, я давав Дантонові те, 
що належалося Дантонові. Приведіть свідків, 
яких я казав і ми вияснимо сумніви. Обвину- 
вачення і відповіді не можна зоставляти в за- 

Народ: а) Народ підтримує. 

б) Давід: Осел! Ач як реве! 1 пелька йому не 
лусне! 



— 107 — 

гальних рисах; лише точна дискусія, пункт 
за пунктом доведе процес до кінця. Де ті 
свідки? Чому їх не ведуть ?«) 

Презідент. у вас зривається голос, Дан- 
тоне, відпочиньте. 

Дантон. Нічого, я можу далі говорити. 

Презідент. Ви розпочнете свою оборону 
трохи згодом, як будете трохи спокійніші. 

Дантон (лютий), я спокійний! — Де мої 
свідки?! Вже три дні, як я їх добиваюсь. б) 
Жадного ще не викликали. Я вимагаю від 
прокурора, шіоб пояснив мені перед народом 
чому мені відмовляють у правосуддю. (?) 

Фук'є. я не мав нічого проти їх викли- 
кання і нічого й не маю. г) 

Дантон. Так звели ж їх покликати; без 
твого наказу нічого не робиться. 

Фук'є. Отже заявляю, що дозволяю ви- 
кликати свідків, г)) — але инших, не тих, що 



Народ: а) Деякі голоси: СвІДКІв! 

Давид до свого сусіди: Ти ЗаМОВЧИШ ? Стере- 

жися! Ти борониш зрадників. Щоб тебе 
теж не поставили головою до віконечка! 

б) Авжеж! Авжеж! 

в) Кілька голосів: СвІДКІв! 

г) Ага! 

д) Задоволення. 



108 



обвинувачені призначили в Конвенті: бо обви- 
нувачення виходить від цього зібрання і було 
б смішним притягати до вашої оборони тих, 
хто вас обвинувачує, тим більше представни- 
ків народу, носителів верховної влади, які 
дають справоздання тільки народу. 

Герб. Ага! Чудове ЄЗуІТСТВО! (Сміється з 
Фабром.) 

Дантон. Отже мої товариші можуть від- 
дати мене на смерть а мені заборонено завдати 
сорому моїм убивцям? 

Фук'є. Ти насмілюєшся ображати націо- 
нальне представництво ? 

Філіппо. Так ми тут тільки для профор- 
ми? Нас хотять звести до німої ролі? 

Каміль. Народе, ти чуеііі? Вони бояться 
правди. Вони бояться посвідчень, які будуть 
проти них.г/) 

Презідент. Не звертайтесь до народу. 
Філіппо. Народ наш единй суддя; без 

нього ви НІЩОІ0.) 

Каміль. Я апелюю до Конвенту !(у) 

Народ: а) Рух. 

6) Підтримання. 
О) Конвент! 



— 109 - 

Дантон. Ви хочете заткнути нам рот? Не 
потрапите. Голос мій збурить Париж до дна. 
Світла! Світла! гО 
Презідент. Тихо! 
Народ. Свідків! о) 

(Судді замішані.) 
Фук'є. Пора скінчити цю скандальну су- 
перечку. Я напишу до Конвенту,^) щоб пере- 
дати йому вашу вимогу: його постанові ми 
скоримося. 

(Оплески серед народу. — Фук'е і Герман радяться, пи- 
шуть, читають опів голоса те, п];о написали.) 

Каміль (з захопленням). А! Справа виграна! 

Дантон. Ми знип],или тих падлюк; поба- 
чите як вони покотяться носом у власну не- 
чисть. О Коли народ французький в те чим 
він повинен бути, я буду примушений просити 
їхньої попі,ади. 

Філіппо. Пощади для тих. хто хоче на- 
шої смерти! 

Народ: а) Світла! — Рух юрби, що ріс невпинно стра- 
шенни.м СГЄ8СЄПСІ0 від першого крику Дантона до 
свідків, вибухає бурею криків: Браво! що по- 
кривають усі слова. 

б) Всі разом скаженим ритмом: СвІДКІв! СвІДКІв! 

Свідків! 

Давида і його прият«'лів, що протестують, бють. 

«) Ага! 

О Сміх. Розмови і суперечки в салі. 



— 110 -' 

Каміль (весело). То що! Ми призначимо 
Сен-Жюота шкільним учителем в Блеранкурі, 
а Робесп'ера титарем в Сент-Омері,а) 

Герб (знизує плечима). Вони непоправні. Ще 
на візку до гільотіни матимуть надію. 

Дантон. Дурні! Обвинувачувати Дантона 
і Демулена як ворогів Републіки! Тепер Барер 
патріот, хиба ні ? А Дантон аристократ . . .6) 
Франція не скоро проковтне таку брехно. — 

(До одного з присяжних.) Чи ти віриш, що ми 

змовщики? Бачите він сміється, не вірить. 
Напишіть, що він сміявся. 

Фук'є (Відриваючись від своєї праці). Я вас 

попрошу припинити приватні розмови. Закон 
цього не дозволяє. 

Дантон. Ти вчитимеш свого батька як 
діти робити ?«) Я заснував цей трибунал, я по- 
винен знати що і як. 

Каміль. Як світло стало ясніще. Одну 
хвилину мені здавалося воно погасло і вмерло 
мов у могилі. 

Дантон. То не світло ожило, то ти сам. 
Допіру ти не дуже розганявся. 



Народ: а) Подекуди сміх. 

б) Сміх подекуди, в групі до якої звертається Дантон і 

серед присяжних. 

в) Оміх і веселі розмови під ЧАС цілої розмови Дантона 

я своїми приятелями. 



111 



Каміль. Мені соромно своєї слабости. Моє 
тіло немічне. 

Дантон. А ти й до біса лукавий! Ти хотів 
придбати симпатії жіноцтва? Тобі це вдалося. 
Подивись на ту дівчину онде, що на тебе моргає. 

Герб (тихо). Моі бідні друзі, мені вас шкода. 

Дантон. А то чому, гарний хлопче? 
- Герб. Ви продаєте шкуру ведмедя, а ваша 
давно вже продана. 

Дантон. Моя шкура? Так, я знаю, на 
неї є аматори. Сен-Жюст її сильно бажає. Ну 
добре, нехай іде її брати! Як потрапить, то 
добре, нехай постеле собі перед ліжком. 

Герб. Нащо так хвилюватися ? (Знизує пле- 
чима і змовкає. Тим часом Фук'е написав .іист, дає 
одному з сторожів, той виходить.) 

Презідент. Поки прийде відповідь віл 

Конвенту, ми робитимем допит далі. (Жандарми 
садять обвинувачених. а) До Філіппо.") Ваше прІЗВИЩе 
імя, титули? 

Філіппо. П'ер- Школа Філіппо, бувший 
суддя в Головному Суді в Мансі, представник 
народу в Конвенті. 

Презідент. Скільки вам років? 

Філіппб. Тридцять пять. 

Презідент. Ви робили спробу гальмувати 
національну оборону під час вашої місії у 



Народ: а) Шш! Шга! 



И2 



Вандеї; ви мали намір діскредігувати Вико- 
навчий Комітет образливими памфлетами; ви 
приймали участь у змові Дантона і Фабра для 
відновлення королівської влади. 

Філіппо. Я викрив громадському обуренню 
злочинства кількох генералів. Де був мій обо- 
вязок — я його виконав. 

Презідент. Вашим обовязком було — в 
немилосердній боротьбі за Францію— напружити 
всі пружини національної акції. Ви їх поламали. 

Філіппо. Ронсен і Росіньоль безчестять 

ЛЮДСКІСТЬ. 0) 

Фук'є-Тенвіль. Ти був представником не 
людскости, а батьківщини. «) 

Філіппо. Моя батьківщина — людскість. о) 

Презідент. Ті, хто викликає ваше мило- 
сердя, ті роялісти, яких Росіньоль знищив, чи 
вони поважали людскість? 

Філіппо. Ніщо не виправдує злочинства. 
Фук'є-Тенвіль. Перемога, в) 
Філіппо. Прокуроре, я тебе обвинувачую. 
Каміль. Довожу до відома народу ці без- 
чесні слова. 



а) Давид: Він вандеєць! 

б) Кілька браво і багато протестів. 

в) Браво, Фук'є! Так, так, браво! 



— 113 — 
Фук'є-ТенВІЛЬ (знизуючи, плечима). НехаЙ 

народ судить! 

(Народ поділився : Плеще Фук'е і голосно розмовляє.) 

Дантон (тихо до Демулена). Мовчи, дурню! 
Ти кидаєш каміння в мій город. 

КаМІЛЬ (здивовано). Як! 

Дантон. Я ще й не таке говорив! 

Презідент (до Вестермана)." Обвинувачений 
встаньте! а) 

Вестерман. Це до мене? Грім би тебе 
вдарив! Вперед! 

Презідент. Як вас звуть? 

Ветерман. Ти сам добре знаєш. 

Презідент. Як вас звуть? 

Вестерман (знизуючи плечима). Ти тільки 
морочиш голову! . . . Спитай у народу. 

Презідент. Ви Франсуа-Жозеф Вестерман, 
родом з Альзасу, бригадний генерал. Вам со- 
рок три роки. Ви, очевидно, збройна сила 
цієї змови. Дантон викликав вас до Парижу, 
щоб поставити вас на чолі контр-революційних 
війск. Ви були причиною поразки в Шатільоні. 
У згоді з Філіппо ви намагалися знищити 
патріотів, яких вам було доручено боронити. — 



Народ: а) Гомін зацікавлених голосів: — Вестерман 
Вестерман . . . 

Дантон. 8 



114 



До того ж попереднє вже ваше життя було 
кепське: вас тричі обвинувачувано в кра- 
діжці. 

Вестерман. Брешеш, свине!») 

Презідент. Я звелю відвести вас до 
тюрми за образу суду і судити заочно без 
вислухання. 

Вестерман. Пятнадцяти років я був уже 
на військовій службі. 10-го серпня я вів на- 
род на здобуття Тюйлері. Я бився в Лгемаппі. 
Дюмур'е покинув мене в Голяндії серед воро- 
гів; я привів свій легіон до Анверсу. Потім 
я був у Вандеї, трівожив бандитів в Шарет і 
Кателіно. їхнім надлом я загноїв Савеней, 
Анценні і Манс. Паскуди обвинувачують мене, 
ш;о я був жорстокий ? Вони не досить сказали. 
Я був хижий до боягузів. Хочете мати докази 
проти мене? Осьде: в Понторсоні я звелів 
своїй кінноті вдарити на своїх же втікаючих 
вояків. В ПІатільоні я розрубав шаблею об- 
личчя полохливому старшині. Я б спалив 
свою армію, як би того треба було для пере- 
моги ... Я грабував, кажеш? Яке тобі до того 
діло? Ви йолопи. Я провадив своє рукомесло 
військове, я не крамарь. Мііг обовязок боронити 
рідну землю, усіма засобами. Я виконував 
його на протязі 50 років, не жаліючи ні поту 



Народ: а) Сміх. 



— 115 — 

СВОГО, ні крови. я маю сім ран, всі спереду; 
ззаду я дістав тільки одну: мій акт обвину- 
вачення, а) 

Презідент. Ви кілька раз при свідках го- 
ворили образливі слова проти Конвенту. Ви 
загрожували, що звалите палац на голову 
представникам. 

Вестерман. Це правда. Я -ненавиджу цю 
недовірливу і балакучу сволоч, яка своїми 
дурницями гальмує всяку акцію. Я казав, що 
Конвент треба вимести мітлою і що я міг би 
вивезти гній,^) 

Фук'є-Тенвіль. Ти. значить, визнаєш, що 
була змова? 

Вестерман. Яка змова? Я один це думав. 
Один і робив. Серед присутніх я не маю жад- 
ного друга. Я балакав кільки раз з Дантоном. 
Я ціню його енергію, але він теж адвокат, а 
я не маю довірря до адвокатів. Францію не 
можна врятуваи промовами, а тільки ша- 
блями, в) 

Презідент. Цього досить. Справа ясна. 

Народ: а) Сміх і браво. 

б) Сміх і протести. 

в) Дехто підтри.муе; численні протести._Деякі починают 

з того, що іілещуть,а потім обурюються гірше за 
других. 

8" 



— 116 — 

Вестерман. Гільотинуйте мене! Гільотина 
теж шабля. Я прошу лише одного: п;об мене 
поклали на спину — я хочу бачити ніж. а) 

(Входять Вадье і Білльо-Варен. Фук'е встає і вітавтьгя 
•з ними. Гомін в юрбі.) о) 

Білльо-Варен (опівголоса). Розбійники В на- 
ших руках! 

Вадьє (опівголоса до Фук'в). Цим ваше зав- 
дання буде полекшене. 

Фук'є (так само). Це було намдужв потрібно. 

(Хвилювання, — потім глибока тиша. Фук'е читає стоючи, 
обидва члени Конвенту стоять коло нього.) 

Фук'є (читає). «Національний Конвент, ви- 
слухавши доклад Виконавчого Комітету і Ко- 
мітету Громадської Безпеки, наказує Револю- 
ційному Трібуналові продовжувати допит, до- 
тичний змові Дантона таинших,»?) а презідентові 
вживати всіх засобів, які дає йому закон, аби 
примусити поважати свій авторітет і спинити 



Народ: а) Кілька оплесків, хвилювання. Відчувається, 
піо юрба симпатизує Вестерманові, але стри- 
мується і чекає, піоб підтри.мати чиюсь ініціятиву. 
якої немає. 

б) Вигуки: Ага, відповідь! Відповідь від Кон- 

вента! Від Конвента! 

в) Глибоке і мовчазне хвилювання. 



— 117 — 

кожну спробу обвинувачених викликати пу- 
бличне замішання, щоб перешкодити ходу пра- 
восуддя. — наказує також, що кожний обвину- 
вачений в змові, який робитиме опір або образить 
національне правосуддя, зараз буде позбавле- 
ний слова. «) 

(Величезне здивовання, потім раптом народ починає го- 
ворити голосно, з захопленням, а обвинувачені, спершу 
приголомшені, вибухають.) 

Каміль. Ганьба ! Вони нам затикають 
рота!г7) 

Філіппо. Це не судді, це різники! 

Дантон (до Фук'е). Ти не все прочитав. Ще 
шось є. Відповідь! Відповідь на наше про- 
хання!^) 

Презідент. Тихо! 

Фук'є.?) Конвент доводить до відома слі- 
дуючиїі лист, який Комітети дістали від ад- 



Народ: а) Рух. Ь^роа шепоче. Потім швидке сгеясипЛо до: 

— Ну це занадто! — Голосні розмови. 

б) Хвилювання. — Так ! Так ! 

в) Так! Так! Відповідь! 

() Мертва тиша. 



118 



міністрації, аби Трібунал бачив яка небезпека 

загрожує Свободі. «) (Читає): 

«з Парижської Комуни»^) 

«Ми, начальники Департаменту Поліції, одер- 
жавши лист від начальника Люкеембургської 
Тюрми, пішли негайно до названої тюрми і 
викликали громадянина Лафлота, бувшого по- 
сла Републіки у Флоренції, арештованого і 
замкненого в згаданій вязниці вже шість день ; 
він нам заявив, що вчора, між 6 — 7 год. був- 
ши в камері громадянина генерала хА.ртура Діл- 
лона, згаданий Діллон, відвівши його набік, 
сказав йому, гцо треба робити опір теророві, 
що люде з розумом і серцем, арештовані в 
Люксембургській тюрмі та по инших тюрмах, 
повинні об'єднатися; що жінка Демулена давала 
до його розпоряження 1000 екю, аби підняти 
повстання навколо Революційного Трибу- 
налу . . .»«) 

ДемулеН (нр володіючи собою). Мерзенні! ЇМ 

не досить вбити мене, вони хотять ще погубити 

МОК"» жінку! — СІ'т!*" ня сої'іі волосся.) 



Народ: й) Ру.х ріяиікявлрннп. Люде перепитують одні'» 
одного. 

б) Знов тиша. 

в) Хвилювання. 



19 



Дантон (показуючи кулак Фук'ь). Канальї! Ка- 
нальї! Вони вигадали цю змову, щоб нас по- 
губити! а) 

(Гомін юрби.) 

Фук'є (читає далі, покриває гомін, бо йому вда- 
лося знов викликати зацікавлення юрби). . . . «Лафлот 
постановив удавати ніби поділяє їхні думки, 
щоб краще довідатися про їхній плян. Діллон. 
думаючи, що притяг його до своєї підлої змови, 
росказав йому докладно ріжні проекти. Лафлот 
поставив себе до роспорядження Виконавчого 
Комітету, щоб виявити подробиці . . . 

(Хвилювання юрби покриває його голос.) 

Каміль (мов божевільний). Потвори! Людої- 
ди! (Мне папери, що у нього в руках і кидає межи 
очі Фук'є.— До народу.) На поміч! Рятуйте !о) 

Дантон (громовим голосом). Мерзенні душо- 
губи! Привяжіть нас до цієї лави, беріть ніж 
і ріжте! в) 

Філіппб. Тиранство! 

Народ: а) Народ підтримує іобурюеться. — Гомін і далі 
під час читання Фук'є, вибухає потім дужче. 

0) Галас. 

в) Народ схвильований, захоплений, тішиться і плеще. — 
Він дущиться! — Запінився! Прекрасно! 
Ну й голос . . . Браво! 



— 120 — 

Дантон. Народе, вони нас вбивають, вони 
тебе вбивають разом з нами! Вбивають Дан- 
тона! Париж! До зброї! Вставай!»)' 

Вестерман. До зброї! о) 

(Величезний гомін всередині і надворі.) 

Фук'є (блідий, збентежений, до двох). Що ро- 
бити? Натовп от-от кинеться. 

Білльо. Бандіти! . . . Анріо, вели вивести 
всіх з салі. 

Вадьє. Це буде гаслом до повстання, а 
хто знає чи ми переможемо. 

Фук'є (подивившись у вікно). Натовп на на- 
бережній вже заколочений. Може розламати 
двері. 

Дантон. Народе, ми все можемо, ми пере- 
могли [:оролів, армії Європи. До бою! Ски- 
даймо тиранів. 

Вадьє (до Фук'є). Насамперед накажи завести 
їх до вязниці. Забери з очей цього крикуна. 

Народ: а) Два голоси н глибині, сі тоді всі повторяють: 

Тиранство! 

б) Увесь народ: До зброї! Гомін покриває голоси. Лед- 
ве чути ревіння Дантона посеред бурі. Він ки- 
дається на Вадьє, якого відділяють від нього 
жандарми і стіл Презідента. Показує йому кулак. 
Натовп тюкає на Вадьє, що, схиливши спину, чекає 
поки пройде буря і ДИИИТ1.ГИ скоса з- байдужою і 
злою іронією. 



— 121 — 

ДанТОН (показуючи ВадБв кулак). ПОДИВІТЬСЯ 

на тих мерзенних душогубів! Вони не від- 
ступлять від нас до самої смерти . . . Вадьє! 
Вадье! Собако! Цюцю на! Коли це бійка лю- 
доїдів, то нехай принаймні йдуть сюди, руками 
видирають у мене життя! 

Вадьє (до Фук'в). Прокуроре, виконуй на- 
каз, а) 

Фук'є. о) Неймовірна непристойність, з 
якою обвинувачені бороняться, образи і загрози, 
які вони мають зухвальство висловлювати про- 
ти Трибуналу, повинні примусити його зробити 
заходи відповідні важливости обставин. Згідно 
цьому я проголошую, що питання обвинуваченим 
будуть ставитись і вирок суду буде проголо- 
шено у відсутностй обвинувачених, в) 

Презідент. Трібунал це обговорить. Нехай 
обвинувачені посідають. 

(Дантон здається не зрозумів, задихається, реве мов звір.) 

Вадьє (опів голосу). Кричи, хлопче, кричи! 
Нічого тобі не поможеться. 

Герб (встаючи і обтрушуючись). СкІНЧенО. 

Народ: а) На лихтарь Вадьє! 

б) Галас стихає, коли презідент стукає по столі. 

в) Здивовання і мовчазне хвилювання. Народ хвилюється, 

ніби обхоплений гарячкою і розмовляє до кінця сцени. 



— 122 — 

ДанТОН (дається' жандармові відвести себе до сво- 

'го місця і падає знесилений). Пропало! (В пароксизмі 

обурення, раптом стримує себе.) ЗаСПОКОЙСЯ ДанТОНе, 

заспокойся! Доля твоя рішилась. 

Каміль (кричить). Я друг Робесп'ера! Мене 
не можна засудити! . . . 

Вестерман (до Дантона). Спини ТОГО йолопа, 
щоб не безчестив себе. 

Дантон (здивований). Вони божевільні. Бід- , 
ний краю, що з тобою буде без такої голови, 
як оце? 

Герб (до Демулена). Ану, друже, покажемо, 
що вміємо вмирати. 

Дантон. Ми досить жили, щоб заснути" 
на лоні слави. Нехай ведуть на ешафот! 

Каміль. Жінко! Сину! Я вас більше не 
побачу! ... Ні, це не може бути! Друзі мої. 
друзі, рятуйте! 

Презідент. Виведіть обвинувачених. 

Дантон. Та сиди тнхо, покинь цю підлу 
каналью. 

Герб (ніби йому обридло і він спішить скінчити; 
іде до Фабра, не чекаючи жандармів, що підводять об- 
винувачених). Дай мені руку, друже, зіпрись на 
мене: от і кінець твоїм стражданням. 



- 123 — 

Фабр д'ЕГлантін. Ми перед смертю мали 
чудову виставу. 

Дантон. Ну, Фабре. не ображаючи тебе, 
але перед цією п'єсою твої нехай сховаються! 

Фабр. Ти не читав моєї останньої: там 
були добрі місця. Мені страшно, щоб Коло 
д'Ербоа не знищив рукопису. Він мені заз- 
дрить. 

Дантон. Заспокойся, ми всі там робити- 
мем те, що ти все життя робив. 

Фабр. А що? 

Дантон. 0Є8 УЄГ8.*) 

Геро. Конвент буде завтра досить порож- 
ній. Я аж позіхаю при думці, як ті, що оста- 
лися будуть засуджені слухати і. під страхом 
смертної кари, не дрімати, Робесп'ера і Сен- 
іКюста, Сен-Жюста і Робесп'ера. 

Дантон. Довго не слухатимуть. Я відкри- 
ваю могилу. Робесп'єр піде за мною. 

Фабр. Про те мені хотілося б бачити як 
виявлять себе деякі типи ріжної дрібної канальї: 
Барра. Тальен, Фуше. Але багато не треба 
вимагати. Ходімо, Геро. (Виходят.) 

*) Гра слів на тому, що уега — вірші і \ег8 ~ 
гробаки. 



— 124 — 

КамІЛЬ (чеііляючись аа свою лавку від якої жан- 
дарми його відривают). Я НЄ ХОЧу ЙТи! Ви ХОЧЄТЄ 

мене В тюрмі вбити! Рятуйте! Рятуй мене, 
народе! Я заснував Републіку! Бороніть мене, 
я ж вас боронив! ... Ви мене не одірвете 
звідси, потвори! Мизерні! Душогуби! . . А! 
Люсіль! Горасе! Кохані мої! Кохані мої! а) 

(Кричить. Його виносять!) 

Дантон (зворушений). У мене також є жін- 
ка, діти. — (Опановуючи собою) — а НУ, Д'антоне. 
не роспускай себе. 

Вестерман (до Дантона). Чому ТИ НЄ скори- 
стаєш зворушенням народу? Він готов до бою. 

Дантон. Ота каналья? Та де! Публіка 
ярмаркових комедіянтів! Вони бавляться 
виставою, яку ми їм робимо; вони тут для того 
щоб плескати переможцеві. Я їх занадто прив- 
чив до того, що роблю все за них. 

Вестерман. Ну так роби! 

Дантон. Вже запізно. — А крім того, плю- 
вать мені! Републіка вже загинула. Мені краще 
вмерти попереду. 

Народ: а) Ні, ні. це занадто! Де підло! Біднень- 
кий, пустіть ііого! Нетреба засуджувати! 
Натовп дуже зворушений, хотів би виступити активно, 
але не насмілюється; відчувається, що готується 
повстання. 



— 125 — 

Вестерман. Це. все тому, що ти вагався. 
Чому ти не попередив Робесп'ера! 

Дантон. Без наших двох голов Републіка 
не може жити Я міг би врятуватись тільки 
знищивши його, я люблю Републіку більше 
ніж себе. (Вестерман виходить.) 

Філіппо. Ходімо, Дантоне! Потіха хоч у 
тому, щоб умерти так, як жив. 

Дантон. Я чинив усякі злочинства для 
Републіки. Я брав на себе всі страшні зав- 
дання, яких другі уникали через лицемірство. 
Я все приніс у жертву Революції і тепер добре 
бачу, що все було даремно. Ця повія мене 
одурила; сьогодня вона мене приносить в жерт- 
ву; завтра принесе в жертву Робесп'ера; вона 
піддасться кожному пройдисвіту, що влізе до 
неї на постіль. — Дарма! Я ні за чим не жал- 
кую; я люблю її, я рад, що обезчестив себе ради 
неї. Мені шкода бідних тих, що своїм тілом 
не діткнулись тіла Волі Хто хоч раз поці- 
лував чудовну повію, той може вмерти: він жив. 
(Виходить з Філіппо.) 

Фук'є-Тенвіль. Прошу присяжних заявити 
чи вони досить поінформовані. 

Презідент. Присяжні виходять для наради. 

(Присяжні виходять.) 
(Юрба бурхлива, непевна, незадоволена. — Надворі чути 
голос Данїона і галас народу. — Публіка в салі тиснеться 
до вікон. Кілька людей з Трибуналу ідуть також диви- 



— 126 — 

тись. Ті, що в салі иовторяють олоьа анадвору, попереду 
опівголоса, тоді голосніще.)а) 
Фук'є. Починається бунт. Нас рознесуть. 

Вадьє. Треба запобігти, щоб цей галас не 
вилинув на настрій присяжних. Ходім поя- 
снимо їм. (Виходять. Юрба протестує проти того,чцо 
Вадье й Фук'^е ввійшли до кімнати присяжних.)^) 



Народ: а) Писарчук вихиляється у вікно. — «Осьде ВИ- 
ХОДЯТЬ!» Народ навколо нього штовхається, шоб 
побачити: «Ану, ану . .» 
Писарчук: «Демулен КрИЧИТЬ, ВИДИраеТЬСЯ».- 

Дівчина: «БІДНИЙ, ВІН МОВ божевільний, одежа 
на ньому порвана, груди розхрістані. 

Писар. Дантон говорить! 

Народ. «Слухайте!» Голос Дантона надворі. 

Народ надворі : СлаваДантону! Фук'еналихтарь! 

Народ всередні повторюючи крики з надвору: — 
Слава Дантонові! Смерть Фук'е! 
0) Частина публіки, щ,о далеко від вікна; - — АнІ, так не 
можна, Вадьє! Вадье! Це не правосуддя! 

Другі, коло вікна, дивляться далі: 

Писар: «Біжать за повозкою! Махають шап- 
ками!» 

Юрба: «А! А!» 

Писар: «О! Лїандарма скинули з коня! 

Юрба: «Браво! Не можна засуджувати! . . 
Инших нехай, але не Дантона! Пустіть 
Дантона! На волю Дантона!» — Оглушуючий 
галас надворі і всередині. 



12^ 



Презідент (переклякано). Громадяне . . . 
Святість Трибуналу . . . повага до правосуддя . . . 
(Галас покривая |1ого голос.)») 

Презідент. Нас зметуть. (Чадку« до виходу. 
держиться рукою за клямку. Розлютована юрба ламав 
лавн і товпиться в салі Трибуналу з гуканням і загрозами. VТ) 

Сен-ЖюСТ ( входить). *;) (Народ раптом змовкан. 
присмиряв. Сен-Жюст дивиться на юрбу холодно, твердо, 
просто в очі. Вона відступає. Кілька хвилин мертва 
тиша. Поті>[ го.мін здіймаються знов, але не такий го- 
лосний.) () 

(Вадьв входить за Сен-Жюстом і користуе з 
^хвильової тиші.) 

Вадьє. Громадяне. Харчова Комісія Ре- 

публіки . . .п) 

(Юрба притипіуь: тих. що говорять.) 

Народ: а) Дантона! Пустіть Дантона! 
і^) Дантона! . . Комітет вбиває патріотів! Смерть 
Комітету! 

в) Сен-Жюст . . . Сен-Жюст . . — По юрбі пробігав 
трепіт. — Молодий чоловік,, що почав кричати: 
«На волю Дантона!» спинявться посередині і 
зостається з роззявленим ротом. 

і) Одна жінка сама: — Сен-Л\ЮСТЄ. ЗВІЛЬНИ ДанТОНа! 

Кілька голосів ? — Помилуйте Дантона! 
Гомін. 
'» Що таке? П1,о . . Тихо! 



— 128 — 

Вадьє (далі). . . . Доводить до загального 
відому, що сьогодня ввечері прибуває транс- 
порт борошна і дров у порт Берсі. 

(Здіймається великий галас. а) Всі врозсип розбігаються. 
Юрба штовхається і б'ється при виході. Невеличке 
тільки число упертих цікавих зостається до кінця 
процесу.) 

Вадьє (дивлючись на юрбу, насмішкувато). Сер- 
це добре, але черево ще краще. 

(Повертаються присяжні. Одноманітність питань пре- 
зідента губиться в гомоні публіки на виході. Поволи 
гомін зникає надворі і голос Германа чути ясніще. При- 
суд згучигь посеред мертвої тиші.) 

Презідент (до присяжних). Громадяне при- 
сяжні, — істнувала змова з наміром обезчестити 
і оклеветати Національне представництво, по- 
вернути монархію і знищити підкупом репу- 
бліканський уряд. - Чи Жорж - Жак Дантон. 
адвокат, член Національного Конвенту належав 
до цієї змови? 

Народ: а) Всі разом : ~ НуСТІТЬ МЄНЄ прОЙТи! — 

Я попереду! — Мені ніколи! — Ну, а 
мені?! Ти почекаєш!— К чорту! — Швидче, 
ходімо! Підождеш, я хочу до кінця 

досидіти. Два старих буржуа : — ПоТИХенку, 

нехай собі кричать.- Помалу йти. дальше 
зайдеш. 



129 



Голова Присяжних. Так, належав. 

Презідент. Чи Лусі - Семпліс - Каміль 
Демулен, адвокат, член Національного Кон- 
венту, належав до згаданої змови? 

Голова Присяжних. Так, належав. 

Презідент. Чи Марі -Ліан Герб Сешель. 
генеральний адвокат, член Національного Кон- 
венту, належав до згаданої змови? 

Голова Присяжних. Так, належав. 

Презідент. Чи Філіпп-Франсуа-Назер Фабр 
д'Еґлантін, член Національного Конвенту, нал-е- 
жав до згаданої змови? 

Голова Присяжних. Так. належав. 

Презідент. Чи П'ер-Нікола Філіппб. бу- 
вший суддя, член Національного Конвенту, 
належав до згаданої змови? 

Голова Присяжних. Так належав. 

Презідент. Чи Франсуа - Жозеф Вестерман. 
бригадний генерал, належав до згаданої змови? 

Голова Присяжних. Так, належав. 

Фук'є-Тенвіль. я вимагаю примінення 
закону. 

Презідент. Згідно цьому Трибунал вирі- 
кає: Жорж - Жак Дантон, Лусі - Семпліс Каміль 
Демулен , Марі - Жан Герб Сешель , Філій- . 
Франсуа Назер Фабр д'Еіґлантін, Пьер-Ніколь 
Філіппб, Франсуа - Жозеф Вестерман засуд- 
жуються до смертної кари; — і наказує, щоб 
вирок цей було оголошено судовим возним між 

Даатои. У 



130 



двома брамами тюрми Консьєржері і виконано 
дня цього 16 жерміналя на площі Революції. 

(Публіка виходить, а) Надворі здалеку гомін, який по- 
боли змовкає. Сен-Жюст, Вадье, Білльо-Варенн зоста- 
ються на авансцені. Дивлються один на одного мовчки, 
непримиренно.) 
Вадьє. Звалено гнилого велетня. Репу- 
бліка віддихає. 

БІЛЛЬО-Варен (дивиться на Сен-Жюста суворо). 

Републіка буде вільною тільки тоді, як не 
стане диктаторів. 

Сен-Жюст (дивиться твердо на Вадье і Білльо- 
Варенн). Републіка буде чистою, як не* стане 
хижаків. 

Вадьє (насмішкувато). РепублІКа ТІЛЬКИ ТОДІ 

буде вільною, Републіка тільки тоді буде чи- 
стою, як Републіки більше не буде. 

Сен-Жюст. Ідеям не потрібні люде. На- 
роди вмірають. щоб Бог жив. 



Народ: а) Давид і його приятелі: —Ну, ХОДІМо! ЗвІря 
звалили, ззімо кендюх . . Слава Конвен- 
тові! Виходять. 
Два старих буржуа, оііів-голоса. — «Що ВИ на ЦЄ 
скажете? — Та що, треба мочвати. Живучи 
на світі старієшся.» Здіймають руки і боязько 
виходять, похитуючи головами. 



ПОЯСНЕННЯ. 

1) Гебер (1755—1794) — революційний діяч крайнього 
напряму. Видавав демагогичну газету «Дядько 
Дюшен» (Реге ВисЬепе), вигадана революційною пре- 
сою особа, дрібний крамар, що ніби жив у Парижі 
і торгував грубами; популярний під час революції 
тип санкюлота. 

2) Анахарзис — скифський мудрець УІ віку до Р. X. жив 
у Греції і став другом Солона. В загальному зна- 
чінню: варвар, що попав до цівілізованого краю. 

3) «Сопілка Дядька Дюшена» — назва багатьох політичних 
памфлетів. 

4) Дієва особа з коїиедіі «Тартюф» Мольєра — тип облуд- 
ного лицеміра і святоші. 

5) Базіль — дієва особа з комедіі Бомарше «Весілля 
Фіґаро», тип поміркованого ощадного міщанина. 

6) ВІлліям Пітт — славний англійський політик, ворог 
французької Революції, організатор трьох коаліцій 
проти Франції. 

7) Песіон — революційний діяч, мер Парижа і президент 
Конвента. 

8) Роллян — один з революційних міністрів, приятель 
Жирондинів, поміркованої партії. 

9) Прізвище Гуга Капета, першого короля Франції з цієі 
династії, офіціяльне прізвище Луі ХУІ під час 
Революції. 

10) Газета, яку видавав Дюмулен, орган клубу Ко])- 
дрльєрів. 

11) Розбити люльку (саі!8ег 1а ріре) припинити життя. 

12) Жірондини — політична партія поміркованого напряму 
під час революції. 

13) Брісо — один з найвидатніших проводирів партії 
Жирондинів. 



14) Ларідон-Дюплесі — дівоче прізвище Люсілі; також 
собака в байці Лафонтена, доброї породи, що зве- 
лася ні-на-що.^ 

15) Робесп'ер родом з Аррасу. 

16) «Орлеанська Дівчина» героічно-комічна поема Вольтера» 
де він висміює забобонні легенди навколо Жанни 
Дарк і взагалі католицьку церкву — на службі у 
французького королівського уряду. 

17) Абат Сіес — революційний діяч і публіціст. 

18) Площа Революції (тепер Конкордії) — призначена була 
для народних свят і забав. 

19) Болото — центр Національного зібрання (права — 
Жирондини, ліва — Гора, чи монтаньяри) складався 
з невтральних нерішучих членів. 

20) Ж. Ж. Русо, філософ родом з Женеви. 




охуякУХк./'А.гак.^ 



100 — 103. Антонович В., Коротка історія Козаччини. 

104. Аверчевко, Гуморески. 

105. Барвінок Г., Русалка. 

106 — 107. Лепкин Б., М. Шашкевич (Літ. хар. укр. письм. П). 
108 — 1106. Куліш П., Чорна Рада, повість. 
111. Толстой Л., Полонений на Кавказі, правд, подія. 

112 — 113. Берґзон, Аи., Вступ до метафізики. 
114. Франс Анатоль, Комедія про чоловіка, що оже- 

нився з неьіовою, жарт у 2 актах. 
115—120. БарвінськнйОлександер, Спомини з мого життя, П. 
121 — 123. Кобилянська О., Земля І, повість. 
124 — 126. Кобилянська О., Земля П, повість. 
127 — 128, Шов Б., Цезар і Клеопатра, драма. 
129. М. Вовчок, Не до пари, Два сини й ибші оповід. 

130 — 134. Маковео О., Заліссб, повість. 
ІЗо — 139. Коннський Ол., У гостях добре, дома лішпедіовість. 
141 — 142. Федькович Ю., Довбітп, траґедія. 
143 — 1446. Федькович Ю., Оповідання. 

145. Гринюк Лесь, Весняні вечері, новелі. 

146. Леся Українка, Орґія, драматична поема. 

147. Федькович Ю., Так вам треба, фарс. 

148. Федькович Ю., Як козам роги виправляють. 
149 — 149а. Шевченко Т., Музика, повість. 

150. Кропввнвцький М., По ревізії, комедія в 1 дії. 

151 — 151а. Шевченко Т., Артист, повість. 

152 — 153. Карпенко=Карвн, Бурлака, драма. 

154. Бобнкевич О., Настоящі, комедія в 1 діі 

155 — 156. Шевченко Т., Гайдамаки, поема. 

157. Федькович Ю., Люби— згуба, повість. 

158. Шніцлєр, Артур, Ляптнант Ґустль, нозеля. 
159—160. Левпцький-Нечуй їв.. Пропащі, повість, 

161. Кобилянська Ольга, Битва, нарис. 

162. Підмогильний В., В епідемічному бараці, нарис. 

163. Кобн.іявська Ольга, Природа, новеля. 
164—165. Плятон, Оборона Сократа, переклав В. Кміцикевич. 
166 — 167. Карпенко-Карий, Житейське море, комедія. 

168 — 170. ЄФремов С, М. Коцюбинський (Літер, характер, укр. 

письм. III). 
171. Маркс Карл, Наймана праця й капітал. 

172 — 173. Мирний Панас, Лихі люде, повість. 
174—176. Дорошенко Дм., П. Куліш (Літ. хар. укр. письм. ГУ). 
177—179. Містраль Фред., Спогади й оповідання. 
180—182. Коцюбинський М., Еаіа тог^апа. 
183—184. Костомаров М., Дві руські народности. 
185—187. Бойко В., Марко Вовчок (Літ. хар. укр. письм. \'). 
188 — 189. Ромен Роллян, Вовки, револ. драма. 
190. Коцюбинський М., Лялечка, Поєдинок (оповідання). 

191—192. Коцюбинський М., На віру и инши оповіданчя, 

193. Коцюбинський М., П'ятпзлотник, Помстився, Хо 
(оповідання). 

194. Коцюбинський М., Для загального добра, оповід. 
195—196. Коцюбинський М., Пе-коптьор, Посол від чорного 

царя. Відьма (оповідання). 

197. Коцюбинський М., По-людському 1 ціпов'яз, оповід. 

198. Коцюбинський М., Дорогою ціною, оповідання. 
199—201. Франс Ан., Злочинство Боннара. 

202—203. Ромен Роллян, Дантоп, револ. драма. 

204—205. Дорошенко Дм., Костомаров (Літ.хар.укр.письм.УІ). 



І 

І 



РІЕА8Е 00 N07 НЕМОУЕ 
САН08 ОН 8иР8 РНОМ ТНІ8 РОСКЕТ 

иНІУЕН8ІТУ ОР ТОРОНТО кІВНАНУ 



^ оі-їи-иоч